Слід веде до моря
Шрифт:
Проте ні на першій, ні на другій, ні на третій перерві директор їх не викликав. Вони не знали, що думати. На краще це чи на гірше? Може, розмова буде така довга, що її відклали на післяурочний час?
Та гроза надійшла не звідти, звідки чекали хлопці.
На початку останнього уроку в клас зайшов Степан Бенедиктович і, вибачившись перед учителем, уважно оглянув учнів. Помовчавши трохи, вийняв з бокової кишені піджака складаний ножик, підняв його над головою, щоб усі бачили, і запитав:
— Чий це ніж?
По класу прошелестіло: чий, чий? Хлопці полізли до кишень.
Та Юркові
— То мій ніж!
А потім тихо додав:
— Якщо на ньому є видряпані ініціали: Ю. Р.
Степан Бенедиктович опустив руку.
— На ньому є ініціали Ю. Р. Це, безперечно, твій ніж, Романюто. Йди сюди — подивись!
Юрко підійшов — і підтвердив, що ніж справді його. Він був збентежений. Що це ще за халепа?
Він простягнув руку, щоб узяти ножа, але Степан Бенедиктович сказав:
— Ходімо зі мною! Треба поговорити…
В учительській, крім кількох учителів, був і директор. Чорні широкі брови туго зійшлися у нього над переніссям. Юрко відчув на собі його суворий погляд.
— Ну? — коротко запитав він класного керівника.
— Це ніж Юрія Романюти, як ми і думали, — відповів Степан Бенедиктович і поклав ножа на стіл.
Юрко не розумів, у чому справа. Швидкі погляди, якими перекинулись учителі, насторожили його. Він відчув, як нове лихо накочується на нього, мов холодний осінній туман.
— Та-ак, — промовив директор. — Скажи, Романюто, де ти був учора ввечері або вночі?
Юрко здивувався, бо ніяк не сподівавсь на таке запитання. До того ж не розумів, при чому тут його складаний ножик.
А може, директор уже знає про їхнє перебування на острові? Але звідки? Від кого? Здається, їх ніхто не бачив — і раптом маєш! Невже Сергій або Марта прохопилися?
— Чому ж ти мовчиш?
Юрко опустив голову. Він не міг, не мав права розкрити спільну таємницю! Що ж робити?
— Я не можу цього сказати, — відповів тихо.
Олена Калістратівна сумно похитала головою.
— Чуєте? Ось так зарозуміло відповідав він мені вчора! І звідки такий гонор?
Директор підійшов ближче, пильно глянув на хлопця.
— Чому ж ти не можеш нам цього сказати?
— Не маю права, бо це не тільки моя таємниця…
— Але все одно ти мусиш сказати — хочеш цього чи ні! Даремно упираєшся — ми все знаємо!
Юрко сторопів. Благальним поглядом обвів учителів. У серце раптом закрався страх, що з його ножиком зв'язана якась історія, про яку він не має ні найменшого уявлення.
— У чому ви мене обвинувачуєте? Я не розумію.
— Як? Ти й досі не розумієш, чому твій ніж опинився в нашій фізичній лабораторії?
— В лабораторії? Мій ніж? Не розумію… Я в лабораторії ще жодного разу не був.
Тут у розмову втрутився Степан Бенедиктович, який досі мовчав і лише уважно приглядався до Юрка. Тепер він поклав руку хлопцеві на плече і, дивлячись в очі, сказав:
— Ти розумний хлопець, Юрію, і, напевне, догадався, що з твоїм ножем пов'язана якась неприємна історія. Я чомусь вірю тобі. Вірю, що ти непричетний до неї. Але ж усі докази проти тебе! Розумієш? По-перше, на місці злочину знайдено твій ніж. По-друге, ти сам признався, що вчора ввечері чи вночі, коли була гроза, десь був,
Кілька пар очей уважно, допитливо стежили за Юрком. Вони щось знали. Здогадувались про щось і вимагали, щоб він підтвердив їхні здогади.
Але Юрко нічого не розумів. При чому тут ніж і гроза? Яких зізнань вимагають від нього вчителі?
Він знизав плечима і відповів:
— Я нічого не розумію.
— І все ж ми хочемо, щоб ти сам щиро у всьому зізнався, — втрутилась Олена Калістратівна. — Мова йде не про урок географії, а про твій ніж, залишений у лабораторії.
— Але ж я не був у лабораторії! Тим паче я не знаю, як мій ніж потрапив туди! — вигукнув Юрко. — Невже ви не вірите мені? Я не втямлю, в чому ви мене звинувачуєте? В чому ж мені зізнаватись?
На хвилину в учительській запанувала тиша. Директор сів за стіл, вже без суворості глянув на учня. Навіть в очах Олени Калістратівни почали танути крижинки. Степан Бенедиктович пройшовся, нахмуривши чоло, по м'якій зеленастій килимовій доріжці і зупинився перед директором.
— Будемо говорити відверто, Іване Петровичу. Романюта справді має знати, в чому його звинувачують.
Директор на знак згоди кивнув головою, і класний керівник, повернувшись до хлопця, сказав:
— Юрію, вчора ввечері чи вночі, перед грозою чи в грозу в нашу фізичну лабораторію проник злодій і викрав плівку фільму, який мав сьогодні демонструватися в школі. Гадаю, ти розумієш, наскільки неприємна для всіх нас ця подія. Серед нашого колективу завівся злодій. Домашній злодій. Через нього ми не побачимо сьогодні шолоховську «Долю людини» і змушені будемо відшкодувати збитки. А фільм коштує багато. Школа таких грошей не має. До того ж у кінопрокаті нам надалі не даватимуть картин. Тепер поміркуй сам — кому потрібен фільм? Може, хтось має дома кіноапарат і хоче, лежачи на печі, дивитись кіно? Малоймовірно. Напевне, плівка комусь знадобилася на щось інше. А навіщо? Мабуть, щоб використати її як пальне. Хоч злодій не знає, що та плівка вогнетривка… І ось, щоб ти знав, на місці злочину, в лабораторії, ми знаходимо сліди злочинця — ніж з ініціалами Ю. Р. Це твої ініціали. Ми дізналися, що ти робиш ракету… Тебе вчора вечором не було вдома. Розумієш?
Юрко зблід ще дужче. Так ось у чім справа! Його звинувачують як злодія! І всі докази справді проти нього!
Ну, ні, він боротиметься за себе, і його підтримають Сергій і Марта, які знають, де він був учора!
Він стояв, як на вогні. Очі його палали. Пальці нервово м'яли полу піджака.
— Тепер мені все ясно, — тихо промовив Юрко. — Ви вважаєте, що то я вкрав плівку…
— Отже, — заохотив його Степан Бенедиктович до дальшої мови.
— Ніж, знайдений у лабораторії, мій. Але як він туди потрапив, я не знаю… Я вчора вночі справді не був дома. Повернувся лише о першій ночі. Та повернувся я не зі школи, а з Замкового острова, де був разом з Сергієм Лісовим і Мартою Кравченко. Там нас застала гроза, — ось чому ми так пізно повернулися додому. Коли ви їх запитаєте про це, то переконаєтесь, що я там був з ними з п'ятої чи шостої години вечора і до ночі. Отже, одночасно я не міг бути в лабораторії.