Слід веде до моря
Шрифт:
«Оце знайшли, навіщо залишати! Пропав золотий весняний час!.. І що в ньому цікавого, в тому диспуті?»
Проте ніхто вголос не висловив своїх думок, бо такий диспут відбувався вперше.
— Яким повинен бути справжній товариш? — спитала Ніна Максимівна, звертаючись до всього загону. — Ось ви товаришуєте, дружите одне з одним. А чи задумувались ви коли-небудь над тим, якими якостями повинна володіти людина, яку вибираєте собі в товариші, а тим паче — в друзі?.. Чому так буває, що один товариш швидко відходить од вас, а інший залишається в серці надовго, іноді — на все життя?
Оля Сокирко, старанна і сумлінна учениця, встала з-за парти і почервоніла. Закинула за плече біляву кіску з голубою стрічкою, вийняла із книжки, що лежала на портфелі, аркуш паперу:
— Товаришем називається людина, зв'язана з іншими людьми належністю до одного колективу, організації, групи, середовища; це людина, яку об'єднують з ким-небудь спільні заняття, діяльність, погляди, умови життя, — швидко почала читати Оля.
Але тут її перебив Сергій.
— О, почала вичитувати з шпаргалки, мов пономар! А казали — це буде не лекція…
Оля запнулась і ще дужче почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Вона зім'яла папірець у тонкій білій руці.
— Лісовий, як ти смієш так говорити! — розгнівалась піонервожата. — Ти ображаєш свою товаришку!
— А вона мені не товаришка! Вона зазнайка! Я чув, як вона вихваляється, що, крім неї, у класі немає круглих відмінників.
В Олі з очей бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками і сіла.
— Ну, це ні на що не схоже! Ти просто грубіян, Лісовий! — скрикнула Ніна Максимівна. — Тебе треба вигнати з класу!
Тут підвівся Степан Бенедиктович, який сидів на задній парті.
— Ніно Максимівно, дозвольте і мені взяти участь у диспуті.
— Будь ласка, будь ласка, — зраділа старша піонервожата несподіваній допомозі. — Просимо.
— Друзі, ось Сергій Лісовий незадоволений тим, як Оля Сокирко пояснює, кого можна назвати товаришем…
— Я теж міг би прочитати по шпаргалці, — буркнув Сергій, бликнувши спідлоба чорним оком.
— От і добре. Ми вітаємо твоє бажання розповісти нам, кого ти вважаєш за справжнього товариша. Тільки без шпаргалки. І не треба ображати Олю: вона справді одна з кращих учениць у класі і може гордитися цим. Правда, без зазнайства… Отже, Сергію, ми тебе слухаємо!
Сергій посовався за партою, але все-таки встав.
— Чого ж, можу сказати… Тільки я не знаю — що…
Клас здригнувся від сміху. Всі враз відчули себе невимушено.
— Оце сказонув! — не втерпів Владик Хвостенко. — Не вмієш, то мовчав би краще!
Сергій високо підняв голову.
— А я сказав би інакше: хто б говорив, а хто б і помовчав! Ось, наприклад, Хвостенко… Чому? Та тому, що я хоч і не вмію до ладу сказати, який повинен бути товариш і друг, та зате я їх маю — і товаришів, і друзів! А Хвостенко не має жодного!.. Ніхто з ним не хоче товаришувати! Він тільки себе розуміє, тільки себе любить. А всі інші для нього — ніщо!.. З таким попади у біду — то він ще на тебе наступить, аби самому з неї видертись!
— З себе
— Я потім признався…
— Хлопці, та досить вам про себе! — втрутилась Ніна Максимівна, і її кругле ніжне обличчя почервоніло від досади, що диспут звернув убік від наміченої нею канви. — Говоріть про товаришування взагалі…
— Ну, чого ж, хай говорять і про себе, — заперечив Степан Бенедиктович. — Це якраз дуже цікаво…
— Я й говорю, — сказав Сергій. — Хвостенко поставив себе в класі так, що всі його не люблять.
— Тільки ти та Романюта.
— А Марта? Хіба ти забув учорашнє? А Віра Дяченко, з якої ти щодня насміхаєшся, може назвати тебе своїм товаришем? А Славко Синиця? Ти вже його заклював зовсім, бо знайшов слабшого! Чи, може, наші шкільні баскетболісти — твої друзі? Аякже! Ти граєш тільки сам за себе і для себе, а не за свою команду. Ти хочеш, щоб тільки тебе всі помічали, що ти — найкращий гравець. Тому й програли третій і п'ятій школі…
Хвостенко зблід і схопився розлютований.
— Що ти мені виказуєш? Краще за собою дивись та за своїми друзяками! Та розкажи, — може, знаєш, — чому це кіно в нас не було! Чи не через твого дружка Романюту?
Сергій хотів щось сказати, але його випередив Степан Бенедиктович.
— Владиславе, про кіно я поясню сам. З лабораторії зникла плівка фільму «Доля людини». Напевне, хтось украв. На місці крадіжки ми знайшли ніж Юрка Романюти. Але Романюта не винен. Справжній злодій, мабуть, хотів звернути вину на нього, та йому не пощастило зробити це. Навпаки, залишилися інші сліди, за якими ми не сьогодні-завтра виявимо справжнього злодія…
Хвостенко нічого не відповів, та видно було, що слова класного керівника вразили його. Він мовчки знизав плечима і сів.
— Е, ти не сідай, Владику, — сказав Коля Криворучко, класний староста, — а попроси вибачення у Романюти. Ти ж учора звів на нього наклеп!
— Всі говорили, то й я сказав, — не підводячи очей, огризнувся Хвостенко.
— Навіщо йому вибачатись? — промовив Сергій, все ще стоячи. — Він учора своє одержав! Марта, як справжній товариш, дала йому одкоша за Юрка! І зараз — гляньте! — пече раків!
Хвостенко спаленів, згадавши про ляпас.
— Ото дружба! І я розумію! — додав Сергій. — Сам пропадай, а друга виручай!
Він пригадав, що чув ці слова від Юрка, але коли в класі раптом пролунали оплески, то сприйняв їх цілком на свою адресу.
Коли оплески вщухли, Сергій сів. Він був по натурі трохи артист і відчув, що закінчити виступ треба зараз, під одностайне схвалення товаришів.
Тут підхопився Юрко.
— Якщо вже говорити про дружбу і товаришування, то я хотів би сказати, що другом може бути людина відверта, щира. Ось Сергій Лісовий. Я його знаю небагато часу, але вже встиг подружити з ним, бо у нього немає від мене таємниць. Ми допомагаємо один одному у всьому. Мені хочеться бути з ним весь час. Цього б я не сказав про Владислава Хвостенка, хоча з ним, як і з Сергієм, ми сидимо в одному класі і повинні зватися товаришами…