Слід веде до моря
Шрифт:
— Чекай! Не вбивай! Я скажу! То я відкопав. Усе у мене… Дома. Заховане… Я віддам. Тільки не вбивай! Я думав…
— Що ти думав? Що я повірю твоєму базіканню? Що Стась — простачок, якого легко обдурити? Е-е, дядечку, не на такого натрапив! Дякуй богові, що напоумив тебе вчасно зізнатися, а то закопав би в тій ямі, як собаку!
Юрко до болю стис Мартину руку. Так ось хто такі Стась Дзвонар і дядько Глечик! Бандити, ладні перегризти горло не тільки комусь іншому, а й один одному!
Хлопцеві стало моторошно.
Дзвонар
— Тут хтось недавно був! Ти бачиш — зовсім свіжий слід! — вигукнув він. — Я ж казав, що чув у руїнах чиїсь кроки…
— Може, це ти сам ходив? — спитав Глечик, зрозумівши, що небезпека минула.
— Таке мелеш! Поглянь: сліди вдвічі менші, ніж мої!
Вони обидва нагнулися над ямою. Потім Дзвонар випростався, хижо витягнув уперед голову.
Звідкись долинув ледь чутний шурхіт піску, що сипався згори. Без сумніву, хтось вештався на вежі.
Юрко зрозумів, що їх зараз викриють.
— Тікаймо! — шепнув він Марті і підштовхнув її поперед себе.
Поки ошелешені Дзвонар і Глечик роздумували, що сталося, вони вже були в лазівці — попереду Марта, за нею — Юрко. Вискочивши на той бік лазівки, Юрко почув позаду крик: «Стій! Стій!» Мимоволі оглянувся — і побачив Дзвонаря з ножем у руці. Спітнілий, замурзаний, він рачкував вузьким проходом, не спускаючи з хлопця жорстокого погляду.
«Хоч би Марта не надумала зупинитись, — подумав Юрко. — Хоч би тікала до човна. А то загинемо обоє!»
Марта ніби вгадала його думки і щодуху помчала попід стіною, потім круто звернула праворуч, на протилежний край острова, в зарості.
Бандити не помітили її.
Щоб відвернути від неї увагу переслідувачів, Юрко побіг поміж купами цегли і каміння, просто через замчище, до напівзруйнованих воріт.
І в ту ж мить побачив Владика Хвостенка, який стояв угорі на вежі, здивовано витріщившись на нього.
Чому тут появився Хвостенко — не було коли роздумувати.
— Владику, тікай! — гукнув Юрко. — Тікай швидше!
Дзвонар теж побачив Хвостенка і, подумавши, що то один з тих двох, що були в печері, повернув до нього. Глечик щойно виліз і стояв, відсапуючись і жмурячись проти сонця.
Хвостенко, нарешті, зрозумів, що йому загрожує небезпека. Він злякано скрикнув і подерся по руїнах угору. Знизу до нього з ножем у руці підбирався Дзвонар. Ось вони зупинились обидва. Потім Дзвонар кинувся вперед…
Юрко сполотнів. Треба Владику допомогти. Але як? Кинути напризволяще Марту? Чи в безпеці вже вона? А потім — як допомогти? Крім каміння, під рукою нічого нема.
Владик уже досягнув найвищої точки на стіні. Далі тікати нікуди. Попереду — море, позаду — переслідувач. Він ось-ось наздожене хлопця.
Тоді Юрко кинувся Владику на допомогу. По кам'яних сходах центральної вежі видерся швидко нагору і спинився метрів за двадцять від Хвостенка. Схопив камінь і пошпурив на Дзвонаря. Той ухилився і, люто лаючись, подерся знову вгору.
— У море! Плигай у море! — гукнув Юрко.
Хвостенко безпорадно оглянувся навкруги. Побачивши Юрка, криво усміхнувся. Його лице зблідло. З одного боку, внизу, — каламутні хвилі. З другого — Дзвонар з ножем у руці.
— Плигай мерщій! — скрикнув Юрко.
Хвостенко гаявся, метався на вузькому шпилі вежі.
Дзвонар виліз на стіну, перестрибнув через двометровий пролом і спинився за п'ять кроків від хлопця. Блиснув проти сонця ніж.
Хвостенко відсахнувся, оступився — і з криком упав у море. Юрко залишився сам на сам з ворогом.
— Ну, щеня, вважай, що й тобі капут! Свідків я не залишаю!
Важко дихаючи, лаючись, Дзвонар кинувся до хлопця.
Не довго думаючи, Юрко перестрибнув на зовнішню стіну і по ній поліз на вежу.
Дзвонар розгадав його намір і кинувся навперейми. Тепер порятунок залежав від швидкості, — і Юрко помчав по широкому карнизу вежі до того місця, де вона кутом виступала далеко в море. Залишалося ще якихось три-чотири кроки, і він міг, не ризикуючи скрутити собі в'язи на підводному камінні, плигнути в воду. Але Дзвонар, бачачи, що хлопець вислизає у нього з рук, схопив важку цеглину і кинув у нього.
— Не втечеш, поганцю! — прохрипів злісно.
Юрко схитнувся: вдарило в голову.
«Тільки б не впасти на каміння!» — майнула думка.
Непритомніючи, він змахнув руками і плигнув униз, намагаючись якнайдужче відштовхнутись ногами від вежі.
Холодна вода освіжила його. Він отямився, виринув на поверхню. Болю не відчував.
Лише очі заливало каламутною хвилею, і вода зарожевіла від крові.
Ухопившись за слизький, покритий мулом і тванню камінь, підтягнувся до подзьобаної, ніздрюватої стіни — заховався в глибокій виямці, під гранітним карнизом, причаївся.
Від зубчастих стін на море падала різка тінь, то бандит перехилився вниз і вдивлявся в воду, чекаючи, чи не вирине хлопець на поверхню. Але не діждавшись зник.
Та це навело Юрка на думку, що Дзвонар припливе сюди на човні, щоб пересвідчитись у їхній загибелі. Треба знайти надійнішу схованку.
Він поволі поплив попід стіною.
За рогом зненацька здибав Владика Хвостенка, який одною рукою тримався за виступ у стіні. З другої сочилася кров.
— Поранений? — запитав Юрко.