Слід веде до моря
Шрифт:
— А що таке? — пожвавішав Онуфрій Іванович.
— У ямі є золото, — зашепотів Дзвонар. — Наприкінці робочого дня професор поставив мене в той куток, щоб я прокопав новий рів. Копнув я тричі лопатою — чую: заскреготало лезо! Оглянувся — ніхто не дивиться! Я нагнувся, прогріб землю, дивлюся — блищить! Мов сонце! Аж у серці запекло!.. Я затоптав те місце і почав порпатися в другому кінці. Аж до самого вечора. Тепер ти розумієш, чому я зараз тут? Який кому буде збиток, якщо ми тихенько викопаємо
— Так-то воно так, — протягнув Онуфрій Іванович. — Нічиє. Та як упечуть у тюрягу, то дізнаєшся, чиє воно…
— Якщо по-розумному зробити, не упечуть!
Онуфрій Іванович дипломатично промовчав.
— Ми яму засиплемо, затопчемо. А завтра там працюватиме хто? Я ж таки. Ковирну кілька разів лопатою — і ніяких тобі слідів. Прийду раніш. Хай потім мене полають. А золото вже буде у нас! Його там, мабуть, чимало… Тільки — анічичирк!
У Онуфрія Івановича засмоктало під серцем.
І хочеться, і боязно. А якщо викриють? Що тоді? Цьому чортові Дзвонареві не вперше сидіти в тюрмі. Звик. Та й здоровий, молодий — витримає. А йому як там буде? Бр-р-р…
— Нічого не вийде! Я не дозволю! — підвищив голос.
Дзвонар одразу змінився, заклав руку в кишеню.
— Ну й чорт з тобою! Не хочеш — не треба! Заберу все сам! А щоб не було свідка, доведеться тебе, діду…
Він вийняв ніж.
Онуфрій Іванович зойкнув і благально простягнув до нього руки. З переляку ледве ворушив язиком.
— Чекай, Стасюню! Чекай! Дай передихнути! Чого ж ти зразу так… серйозно?.. Я ж нічого не кажу. Я згоден… згоден… Хіба ти не бачиш? Ну, давай домовимося… мирно…
Дзвонар погрався ножем, а потім заховав його в кишеню.
Вони працювали годину, а може, й дві. Власне, працював сам Дзвонар. Онуфрій Іванович сторожував.
Та ось, нарешті, Дзвонар виліз із ями. В руках тримав мішок. Не змовляючись, мовчки підійшли до ліхтаря, і там Онуфрій Іванович мало не збожеволів. У мішку справді було чимало золота: персні, келихи, якийсь великий круг та інші невідомі Глечикові речі. Правда, були й черепки та бронза… Але ж і золото!
У нього пожовкло в очах, обіперся на Дзвонареву руку.
— Як же ми поділимо? На вагу чи поштучно?
Дзвонар задумався. Потім сказав:
— Зараз ніяк. Треба переховати. Уже світає. Поки поділимо — настане ранок. Ще якийсь чорт побачить. То щоб ніяких несподіванок — приховаємо до слушного часу!..
Онуфрій Іванович погодився, і вони закопали знахідку в печері напівзруйнованого замку.
А другого дня п'яний Стась Дзвонар зчинив бійку і поранив ножем дружинника. Його заарештували, судили і дали сім років.
Скарб залишився в печері.
Онуфрій Іванович не довго роздумував, що з ним робити. Не ждатиме ж він сім років
…«Волга» зупинилась. Дзвонар штурхонув кулацюгою Онуфрія Івановича, щоб швидше вилазив, а шоферові сказав:
— Чекай мене тут. Я зараз вийду.
Той мовчки кивнув головою.
— Де? — спитав Дзвонар, коли з Глечиком зайшов на подвір'я.
— У льосі… Прикопав… — тихо відповів Глечик.
— Дружина дома?
— А де б же їй бути? Напевне, дома.
— Гаразд. Ходімо! Дружину замкни в хаті, чи в коморі, чи де хочеш, аби тільки не показувала свого носа і не заважала нам. Та швидше повертайся!
Вони зайшли до хати.
— Ти ось що, Ганно, іди сюди! — сказав похмуро Глечик, суворо глянувши на дружину, що шила біля вікна.
Він відчинив двері в комірчину.
— А що там? — жінка відчула щось недобре.
— Швидше, коли тобі кажуть! — гримнув хазяїн і пхнув її в плечі. — Заходь!
Жінка зайшла. Клацнув замок.
— А тепер — до льоху! — сказав Дзвонар. — Та лопату не забудь!
По дорозі він прихопив з ліжка кольорове покривало.
Льох був мурований, цегляний, але з земляною долівкою. Глечик ввімкнув світло і став біля входу.
— Копай! Ну! — гримнув Дзвонар, нервуючи.
«Ударити лопатою чи ні? — гарячково думав Глечик. — Розмахнутись — і прямо в перенісся!.. А там буде видно! Ну, сміливіше, Онуфрію! Сміливіше! Чекай. А якщо він відхилиться і ти не приголомшиш його за першим разом? Він дужий, чорт! Зразу накинеться на тебе і ножакою під бік…»
Дзвонар підозріло глянув на свого напарника. Він, здається, здогадався, які думки промайнули у того в голові.
— Не дурій, діду! Не дурій! Ми ж друзі. Одною вірьовочкою зв'язані. Не бійся. Поділимось по-братерськи. Ну, починай!
Глечик важко зітхнув і почав копати. Земля була м'яка, піддавалася легко.
Незабаром заступ виколупнув шмат мішковини.
— Тягни! — наказав Дзвонар.
Глечик витягнув клунок, вогкий, у глині. Дзвонар спритно вихопив його в старого з рук, але той встиг міцно вчепитися за гузир. Шарпнув до себе.
— Ти ж казав — поділимось…
Дужий удар кулака обірвав його мову. Глечик заморгав очима і посунувся по стіні на долівку. Дзвонар зірвав з нього пояс, зв'язав ззаду руки, а в рот запхнув ганчірку. Потім клунок загорнув у покривало і швидко побіг сходами нагору…
Пасажирів не було довго. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин. Олексій Максимович стурбувався. Невже його обдурено?.. Невже втекли, не заплативши?
Та ні, ось один, молодший, іде. У руці ніс важкий клунок. Його ніхто не проводжав. Рвучко відчинив дверцята.