Слід веде до моря
Шрифт:
Печера вела вниз, і на долівці проступала вода. Йти далі було небезпечно. Юрко зупинився.
— Ми так нічого не знайдемо. Дзвонар і дядько Глечик, напевне, знають якийсь тайник… Гайда назад!
Тепер вони заглядали в кожен закапелок. Проходили боковими ходами, але всюди бачили лише похмурі цегляні стіни і втоптану глиняну долівку. Чим ближче підходили до вежі, тим ясніше чули гупання лопат. Потрібно було поспішати.
В одному боковому ході, під стіною, натрапили на глибоку яму. Навкруги неї — купи злежаної глини. Далі хід, як і багато інших, закінчувався обвалом.
— Хтось копав, але, видно, давно, — сказав розчаровано Юрко. — Не щастить нам! Доведеться підніматися нагору і чекати, поки ті доберуться до печери.
Важкий холод підземелля просочувався під їхнє благеньке вбрання. Хотілося швидше на сонце, на голубий весняний простір. Моторошна темрява обступала їх зі всіх боків. Прорізана сріблястим променем ліхтарика, вона здавалася ще густішою, загрозливішою.
Марта трималася за Юрків рукав, напружено прислухаючись до важкого гупання лопат за стіною. Видно, копачам залишалося небагато копати, — скоро вони будуть тут.
Юрко, не спиняючись, попрямував до колодязя, яким вони спустилися вниз. Ось ще один заворот — і…
Та що це?
Драбина, що висіла від них за якихось п'ять метрів, раптом схитнулась і зникла.
Юркові сипнуло по спині морозом. Він кинувся вперед. Підбіг до отвору — глянув угору. Встиг помітити, як чиїсь руки поспішно підняли драбину. Посипались камінці і їдка пилюка.
Що ж тепер?
Хлопець безпорадно оглянувся на Марту, похнюпився. Який він дурень! Ті двоє виявилися хитрішими — вистежили їх, коли вони спускалися вниз, і тепер…
Марта зрозуміла все.
— Що будемо робити, Юрку?
— Хіба я знаю, — тихо сказав Юрко. — Який же я йолоп! Дурень!
Він стукнув себе кулаком по лобі.
Марта притулилась до Юркового плеча.
Іншим часом Юрко відштовхнув би її, але тепер не посмів. Це ж він сам винен. І нащо завів дівчину в підземелля?.. Потрібно було залишити її зверху, щоб чатувала, а самому спуститися вниз…
«А може, спробувати вилізти? — подумав Юрко. — Коли б трохи вужчий колодязь, то це було б просто…»
Він уперся ногами в одну стінку, а руками в протилежну і почав підніматися. Та одразу ж зірвався і впав. Боляче забив коліно. Спробував ще раз. І знову невдало: з двометрової висоти гепнувся на долівку.
— Ні, без вірьовки не вилізти!
Юрко підвівся, обтрусив одяг і з тугою глянув нагору, де синіло небо. Як воно близько! Лише якихось десять-п'ятнадцять метрів. Але для них вони страшні і непереборні!
І хлопець у відчаї вдарив кулаком у холодну кам'яну стіну. Минав час.
Тремтячи від холоду, вони прислухалися до дедалі гучніших голосів, що долітали з печери.
— Чуєш — уже прокопали хід… — прошепотіла Марта.
— Не бійся, ми щось придумаємо. — Юрко намагався підбадьорити дівчину, хоча сам не знав, що можна тут придумати.
Вони перейшли від колодязя до глибокої темної ніші. Сховалися там. В печері ставало світліше: копачі швидко поширювали прохід. Чулося тяжке хекання стомлених людей, скрегіт лопат і глухе гупання глини.
— Може й досить? — долинув голос Дзвонаря. — Проліземо й так…
— Може й досить, — погодився Глечик. — Лізь попереду!
Юрко стис Мартину руку.
В печеру покотилися грудки землі. Блиснув промінь електричного ліхтаря. Дзвонар скотився вниз і голосно вилаявся. За ним, сопучи і чортихаючись, протиснувся Глечик.
Юрко і Марта завмерли в ніші, припавши до холодної стіни, намагаючись не дихати.
Дзвонар, присвічуючи поперед себе ліхтарем, пройшов повз них і звернув у боковий хід, де була вирита яма. За ним, теж з ліхтарем, стомлено човгикав Глечик.
Юрко сподівався, що передусім вони кинуться шукати їх. Але дивно: і Дзвонар, і його напарник поводилися так, ніби й не підозрювали, що в печері хтось є.
Раптом Дзвонар скрикнув і вилаявся. В ту ж мить він вискочив із бокового ходу і схопив Глечика за груди. Той відсахнувся і підняв руку з ліхтарем.
— Там нічого нема! — проревів Дзвонар. — Це ти викопав, падлюко! Поки я сидів у тюрмі, ти вирішив покористуватися нашою знахідкою! Але це тобі так не минеться! Я уб'ю тебе!
Він трахнув його ліхтарем по обличчю. Почувся дзенькіт розбитого скла і зойк переляканого Глечика, який намагався видертися з ведмежих обіймів Дзвонаря.
— Чекай, не бий! Я нічого не знаю! Клянусь тобі, що я тут ні разу після того не був! — хлипав Онуфрій Іванович, ухиляючись від нових ударів. — Коли б це я вкрав, то хіба б я працював отут стільки часу? Хай йому біс!
Дзвонар відштовхнув його до стіни, вихопив з руки ліхтар, а свій, розбитий, кинув під ноги. Спрямувавши промінь Глечикові в обличчя, просичав зловісно:
— Я не вірю твоїм клятвам! Мерзотник! Злодій старий! Харцизяка! Ніхто, крім тебе, не знав про нашу схованку! Ти обікрав мене! Ти загнав мене навіки в кутузку! Бо тепер мені, коли піймають, дадуть повну котушку за втечу з тюрми! А хіба ж я тікав би, коли б знав, що на волі у мене нічого нема? Я сподівався, що дістану чисті документи і житиму, як бог! А ти мене обдурив! Ти мене вбив! То пропади ж і ти, поганцю!
Дзвонар вихопив з кишені ніж і знову кинувся на Глечика. Але той устиг перехопити його руку і скрикнув: