Славка
Шрифт:
На платформі, як на диво, стояла Ліля із мамою та бабцею, і з клунками.
— Ми їдемо жить у Васильків.
— Що? Чого ти мені не сказала?
— Бо ти ревіла б.
— Нічого собі!
— Послухай. Залишайся тут. Живи за законом. І, на Бога, влітку ходи у вінку.
— Чого?
— Бо воістину кажу тобі: Богові набагато приємніше, коли дівка — у вінку.
ЙОВ
Йовова кров для мене коштовна!
Ось що я думаю
Коли я повернулася додому, проводивши Лілю і Моню, у дворі на мене чатував Корєнєв. І сказав отак:
— Слав! У нас із твоєю мамою сталася мала неприємність, тому потрібно тікати. Ми собі втечемо своїм ходом, а ти сама придумай, де тобі цю ніч перебути. Тільки завтра в обід будь у Києві на річковому вокзалі. Запам’ятала — річковий вокзал! Тобі скажуть, як туди добратися. Там тебе знайде один дядько і далі знатиме, куди везти. Ясно?
— Ясно. Як я його знайду? Який буде той дядько?
— Ой, я навіть іще не придумав. Але тебе обов’язково хтось звідти забере. Запам’ятай — річковий вокзал. Зрозуміла?
— Ага.
— Ну все, я мушу тікать! — сказав дядько Корєнєв і зник за рогом.
Мені іти особливо було нікуди, тому я знову пішла на електричку у Стару Боярку, щоб знайти там того Йова, чия кров для мене коштовна.
Дорогою мене наздогнав Йов.
Отой, приблизно мого віку, кучерявий Йов, у котрого іще був братець Лев.
— Послухай, — сказав мені Йов, — мені тут щойно сказали відвезти тебе у Київ.
— Хто сказав?
— Дядько Корєнєв.
— Добре, тільки це може зачекать. Я ж хочу знайти сьогодні Цвяха.
— Славко, вони теж тікають. Ще вчора Цвяхи усією сім’єю виїхали з Боярки.
— У Васильків?! — всередині мене пронеслася шалена думка.
— Та ні, — Йов зніяковів, — у Хмельницький.
Із цими словами він наблизився до дороги і стопонув вантажівку.
— Моя мама, — швидко сказав хлопець, поки ми добігали до вантажівки, яка спинилась трошки далі від нас, — завжди каже, що коли тебе охоплює сум, потрібно їхати стопом.
— А тебе що, охопив сум? — спитала я на те, але Йов уже заліз всередину і не чув.
— Нам до Дніпра! Підкинете? — спитав Йов у водія.
Той подивився на нас із недовірою.
— А ваші батьки знають, чим ви тут займаєтеся?
— Наші батьки зараз тікають — куди бачать! — відповів Йов.
— А ми тікаємо, куди бачимо ми! — додала я.
Водій заспокоївся і повіз.
ДНІПРО ДОВГИЙ ЗМІЙ ПОВЗЕ
На річковому вокзалі було дуже холодно. Нам із Йовом хотілося їсти.
Забрати звідси нас мали тільки завтра в обід.
Ми вийшли до води і замислились.
Хтось у присмерку на Трухановому острові запускав у небо білого паперового змія.
Це
— Змій! Змій! Змій!
Йов подивився на мене якось дуже зворушено, ніби закохався, і сказав отак:
— Слав, ну хіба ж це змій? Хочеш, я покажу тобі справжнього змія?
— Ага!
Тоді хлопець підійшов по плитах до чорної води, у якій плавало сміття, і плюнув туди цівкою. Потім рвучко присів, занурив руку і витяг із води чорну лискучу гадюку просто з того місця, куди плюнув, і одразу ж кинув її на плити.
Чорна гадюка дуже заворушилася, зашипіла, поповзла назад до води і стрибнула у Дніпро.
— Отак! — сказав мені Йов.
Я стояла і не могла сказати ні слова.
Йов сказав:
— Це мене навчив малий Цвях. Він дуже багато таких штук знає.
Цей хлопець, чия кров для мене коштовна.
Тут, просто біля нас до плит, пристав пароплав, із нього виходили люди, піднімалися нагору.
Із натовпу до нас вибігло мале хлоп’я і стало бити кулаком у Йовову ногу.
Це був Іоаникій.
Тоді ж із натовпу вибігла жінка, вибачилася перед Йовом і забрала малого кудись із собою.
— Таких змій, — розказував Йов, — малий Цвях викликав навіть зі Ставка, він казав, коли йому щастить добратися до більшої річки — він може робити взагалі щось неймовірне.
Ми замислились.
— Може, зараз він стоїть біля Бугу і викликає, — сказав Йов.
— Чого це він має саме зараз стояти біля Бугу?
— А його завжди до річки тягне, розумієш?
— Розумію.
До плит пристав другий пароплав. Із натовпу до нас вибігла доросла дівчинка і з криками «Швиденько! Швиденько!» забрала від мене кучерявого Йова.
Я сіла на плити і притислася рукою до Дніпра.
Саме зараз через цю саму воду, яка, як відомо, уся на світі — сполучена, до Бугу притискається мій Цвях, чия кров коштовна.
Тоді я нахилилася до води, і занурила своє обличчя у річку, і сміття було мені за вінок, і я голосно покликала хлопця — «ЙОВ!» — крізь Дніпро, чия кров для мене коштовна.
І витягла лице із ріки.
У рот мій набралося води, у ніс теж, і в очі, і у річку з мого обличчя текло тисячі струмків Дніпрової води, і тоді я зрозуміла, що викликаю змія.
І тоді я побігла геть від плит і геть від річкового вокзалу у ті місця, де змій міг би вилізти.
І спітніла, і злякана, уже далеко від усіх людей я покликала змія тихенько-тихенько, ніби подула над водами:
— Йо-ов!
— Шшшш! — тихо відповів мені Дніпро Довгий Змій.
— Йо-ов!