Славка
Шрифт:
Потім, як завжди, лягла на підлогу. Тільки так моя спина відпочиває.
Я тихенько ворушилася, і хребці ставали на місце.
Здається, жінка починала мене боятися. Можливо, нам треба було іще поговорити. Усе б стало на свої місця. Я не хотіла. Я перегортала язиком сережки у своєму роті. На них залишився смак моїх вух. Я любила смак своєї шкіри — у дитинстві найкращий харч були шкірки від вавок. Зрештою, у молодості також. Про свою старість я нічого не знала.
Вона встала і пішла по мені кудись. Так, ніби мене
Я заспокоїлась і заснула. Зубами донизу, щоб неможливо було забрати мої найкращі у світі золоті сережки.
Я прокинулась від холоду. Двері були відчинені. Жінка пішла. Добре, що вона мене так і не злякалася. Це була сильна жінка. Я посміхнулася. Таки сильна. Такі, мабуть, дужі руки. Добре ще, що вона не придумала мене душити. Я посміхнулася від такої невідповідної думки.
Рука моя затерпла. І це засмутило. Раніше вона затерпала, тільки якщо я спала на подушці. А зараз я спала взагалі на твердій поверхні — це дуже недобре, що рука тепер затерпла. Це знову щось із хребтом. Я поворушилася — кілька хребців знову тріснуло.
Рот мій був порожній. Я засміялася. Знову проковтнула свої сережки. Нічого, нічого, вони повернуться рано чи пізно.
Але є речі, які вже не повернуться.
Я пішла по кімнаті розшукувати їх.
Так, зник мій паспорт. Я засміялася. Паспорт, де я була заміжня за своїм одним знайомим. Він так косив від армії. Він запропонував: я тобі — мобілку, ти — виходиш за мене заміж.
Ту мобілку я вже десь загубила.
Якщо ти заглиблений у себе багато — то губиш речей достатньо.
Додайте сюди іще короткозорість.
Я нікому не казала, що заміжня.
Як ви, мабуть, здогадалися, його таки забрали в армію. Я не знаю.
Можливо, саме тому я і загубила ту мобілку. Щоб усе по-чесному.
Не знаю, все одно ми таки гарно провели час. Кілька разів у загс ходили. Сподобалися одне одному. І це немало. Я посміхнулася.
Все одно ми скоро розлучаємося.
Я посміхнулася. Я згадала кілька своїх улюблених пісень про прощання колишніх одружених…
Гроші мої були сховані надійно — у різні книжки і буклети з-під дисків. У тім була своя система.
Я навіть не перевіряла, чи вони на місці.
А гаманця вона витягла іще тоді, коли вперше розмовляла зі мною, і було темно, і йшов сніг, тож вона притискалася міцно до мене, щоб з-під пухнастого капюшона розглядіть моє лице.
Те саме, з-перед якого втік був кілька хвилин перед тим Ігор.
Шкода, що вона тоді мене не злякалась.
Чорт! Я вперіщила кулаком у стіну.
Як я цього не передбачила? Ну чому я подумала, що у мене нічого красти!?
Вона забрала мої чоботи!
Почекай.
Ботинки.
У мене ще є шкіряні чоловічі напівкросівки-напівтуфлі. Чорні. І я думаю навесні пофарбувати їх у червоне. І колись розкажу чому.
Я поворушила шиєю — і пару хребців тріснуло. Швидка ниточка нерва дьорнулася у руці.
Це таки якесь порушення. Я пішла на кухню зробити чай.
Так, вона тут поїла. Це ж треба: вона зварила макарони із сосисками і лишила трохи мені. Я засмутилася, що думала про неї погано. Мені ця історія із жінкою перестала подобатись. Я згадала, із якої моєї вини усе почалось.
Під батареєю стояли чоботи. Тю! Я таки поклала їх під батарею. Я засміялася.
Останнім часом все більше людей питають, чого я сміюся. Спочатку був один, тепер вже троє. Треба це якось припиняти.
Що зникло — так це одна ковдра.
Я увімкнула радіо.
«Дякую тобі», — співав Вакарчук.
Я уявила, що мені цю фразу каже та жінка, загорнута десь зараз у ту ковдру.
«Будь ласка!» — сказала я щиро.
За вікном на снігу просто посеред ранку хтось виводив для моєї сусідки зверху ранкове привітання: «НЕ СЕРДЬСЯ. ВСЕ ЦЕ ПРАВДА»
Я засміялася.
Я прокинулася по-справжньому вночі від чийогось хропіння. Мені заклало носа.
Я дістала із кармана штанів серветку і спробувала прочистити носа. Серветка виявилася шматком туалетного паперу.
На ліжкові спала жінка.
У будь-якому нежиттю основна проблема в тому, що він — запальний процес у голові.
Я сперлася спиною на край ліжка і навмисне вдарила жінку потилицею.
Хропіння змовкло, почувся якийсь радісний звук.
І тут раптом хтось взявся мене душити.
І ніби одразу це заняття кинув.
Я закрила очі. Я зрозуміла: жінка прокинулась і сіла мені на плечі. Її нижня сорочка і коричневі колготки мали сильний запах.
Її суглоби були якісь неправильно гнучкі, ніби кожен міг згинатися у три напрямки. Вони міцно обхопили мій тулуб.
Подзвонив телефон. Я підбігла, але слухавку схопила жінка на моїх плечах і високою пташиною мовою говорила з кимсь хвилин п’ять.
Я тим часом пробувала від неї звільнитися.
Я збила їм телефонну розмову.
Жінка видала якийсь тонкий писк.
Тоді я побігла по коридору і вдарила нею в стіну. Я бігала квартирою і била свою жінку об стіни. Вона кричала і тягла мене за волосся, закривала руками мої очі.
Тому я вибігла на балкона, відкрила велике вікно на своєму шостому поверсі і спитала, чи вона, бува, не боїться.