Славка
Шрифт:
3. Г. — це була єдина в історії людина, яка мене доглядати відмовилась.
На верхній губі його був шрам, і весь чувак виглядав значно старшим, аніж був.
Навіть не так: він не відмовився мене доглядати, а взяв. Але посадив на лавку і пішов.
Я тоді ще ледве вмів сидіти, тому впав долі і лазив під лавкою. Там мене і знайшли якісь жінки.
Як не дивно, я все це дуже добре пам’ятаю.
Я розбудив Лютого, бо здаля чулися крики і тупіт ніг.
Лю прокинувся
І що крики чути тому, що сюди несеться зграя березнів. Вони навіжені — і нема на них ради.
В руках у березнів були пили і ножі, вони пронеслися крізь нас, і один наступив на Лютого.
Але Л. став і ми спокійно пішли далі.
Як виявилося, йшли ми на Рибальський острів.
Дорогою нам таки стрівся Вечір. Він дуже хотів Лютому дать люлєй, але ми закричали і втекли.
Дійшли ми вже затемна, зайшли у будинок із комунальними квартирами.
Лютий подзвонив у якийсь із дзвінків, і тоді вийшов чималенький дядько.
І сказав, що не знає нас.
І мав на увазі, що ми маємо піти.
Мені стало взагалі погано, і я копнув стіну.
Лютий із задньої кишені джинсів дістав листочок, прочитав правильну адресу і натис кніпочку іншого дзвінка.
Двері відкрила висока дівка, і засміялася, і обхопила Лютого, і ми зайшли всередину.
Там була затіяна гульня. Чуваки і дівки сиділи скрізь, і пили вино і мартіні, і курили з люльок пахучі тютюни.
— Танцюй, чувак! — сказав мені Лютий. — Бо ти потрапив у Місце, фіг тебе забирай!
До мене припливла лиса дівка в сукні, в’язаній гачком. У руці її була тарілочка з тортом. Лиса дала мені харч зі словами:
— Никій, ти так підріс. Такий молодець. Пам’ятаю, коли я тебе купала, ти був іще такий маленький.
І вона показала свою руку від кінчиків пальців до ліктя:
— Ось такий. І так не любив купатися.
— Це — Квітень, — сказав Лю про дівку.
У мене щелепа впала.
Квітень засміялась і втекла.
— Хто з них — Листопад? — запитав я по тому в Лютого.
— Оті двоє.
— А хто той стройовий чувак?
— Котрий?
— Та отой. Накладає собі їжі.
— Тю! Дак це ж Вечір! Хіба ти його не впізнав?
Вечір підвів голову і посварився на нас п’ястуком.
На п’ястуці йому татуюваннями писало: «Жизнь».
У моїй голові спалахнуло!
— А покажи мені Вересня!
— Он.
— Покажи мені, хто з них — Мусон!
— Ось той.
— А Сонце?
Лю мовчки тицьнув на сутулу дівку з маленькими очима.
— А Дніпро! Покажи мені Дніпра!
Все обличчя Лютого спалахнуло!
— Ти хочеш бачити Дніпра?! Ти хочеш дивитися на самого Дніпра?!
Я закричав у відповідь:
— Та-ак!
Лютий зареготав і потяг мене у туалет.
Там ми стали разом на унітаз і він відкрив маленьке
— Дивися, дивися!
І я висунув у віконечко носа.
Зовсім поряд у вечірньому тумані пливла чорна ріка.
КРОВ
Чарівну силу можна губити і обрітати знов.
Чарівну силу можна бачити чужу.
Можна брати собі із землі скільки завгодно, коли дерева буяють і день свят.
Свят, свят, свят — так кажуть про ранок, день, вечір і ніч, коли все довкола буяє.
Тому Лютий — зовсім не свят.
Його сила має іншу назву.
Вона всередині води.
Рік назад Йов видав щось подібне.
Ми йшли разом попід лісом, і я роззирався, дивився на засніжені дерева, із кущів крав сніг, зминав і жбурляв у Йова, і кричав:
— Нині зима! Нині — зима!
Той підняв із землі суху гілку, постукав по ній і сказав:
— Зима всередині.
— Де?
— Тут! — Йов постукав нігтем по гілці. — Тобто не саме тут, але всередині. Ти бачиш дерева, кущі і сніг. А не зиму. Зрозумів?
Йов — знаменитий чарівник, він вміє воскрешати мертвих. Тому коли помре, може стати окремою галактикою.
Я ж — просто лежатиму у ямі. І все.
Допоки не просурмить Архангел.
Одна дівка, ім’я їй — Галя, казала, що не прокинеться від архангельських сурм. Тому коли всі повстануть від гроба, хтось окремо до неї підійде і заспіва:
Устань, устань, подоляночко, Устань, устань, молодесенька. Вмий своє личко, А личко біленьке, Берися у боки, Покажи нам скоки, Біжи до Дунаю, Бери молоденьку, Бери ту, що скраю.Та дівка родом із Поділля.
Вона каже, що ця пісня і гра саме про те, як мертва стає. І йде до річки.
Ми з Лютим ішли льодом на той берег.
Я сміливо ступав за ним, бо по ріці від тіла Лютого навсебіч розходився мороз.
Якийсь маленький тощий Березень ковзався поряд. І залетів Лютому на плечі, і звісився відти, як мавпеня. Так і їхав.
На середині річки на високій крижині воссідав Водяний Дідок. Закричав на нас:
— Теж мені, моду взяли — туди-сюди шастать! Шляються тут! Прояви!
Лютий із Березнем на нього навіть не озирнулися.
У темряві ми підійшли до пішохідного моста, коли почули зверхи людський крик.
Нам із Лютим нічого не було видно, зате у малого очі в темряві світилися і бачили все.