Славка
Шрифт:
— Там походжає Високий Бог! — зашепотів Березень.
Ми з Лютим придивилися пильніше і побачили на височенних мостових підпорках малу фігуру, котра походжала там і час від часу щось викрикувала.
— Це що, справді Високий Бог? — спитав я у Лютого злякано.
— Тю! Ви що, дурні обоє? — Лютий вхоп мене за руку і потяг під міст, далі нашими шляхами. — То був такий самий малий, як оця абізяна. — Лютий тицьнув у Березня. — А Високий Бог — це вам не чувак на перилах. Це світло, Дніпро і свят. Людська кров — Теплий Високий Бог.
Лютий
(Каже Лютий)
Маленький Березень глянув на Йоаникія і сказав мені:
— Його кров смикається. Або вся охолола.
Никій подивився на нас страшно і сказав:
— Я чую: тут хтось є. Тоне або пливе. Чиясь кров співає.
Ми з Березнем не чули.
Тоді Никій розвернувся і побіг, де кричала чиясь кров.
Ми бігли слідом.
КІТ
Я так і не дізнався, куди того вечора кликали мене моя і ще чиясь кров.
Можливо, моїй крові взагалі хотілося вирватися з мене і Востікти!
Господи, як я вмію заспокоювати!
Як тільки хто де плаче, і кров його реве, і все тіло годне вмерти — я можу кожного заспокоїти.
Що там казати, я зрозумів, як це робиться після того, як довелося заспокоювати Василія. Тільки єдиний разочок — і я вже казав, що більше нападів у нього не буде.
Але той раз він увесь смикався і ревів: окремо — тіло, окремо — розум, окремо — кров. І тоді стало ясно, що більше нічого-нічого немає, коли ротом іде піна, а губи чорні.
І тоді я заспокоїв цих трьох — і Василій зітхнув і впав. І заснув.
Тому я і кажу: коли вся вода в мені верещить — мене нікому заспокоїти.
Хай собі Востікає! Що я можу їй сказати? Та течи!
Батькам, звичайно ж, мене приніс Кіт у чоботях, але мама розказувала про це інакше.
ЖІНКА
(розповідь матері Йоаникія)
Але хто це?
Двері відчинені.
По моїй кімнаті хтось ходить.
Я кажу йому: нічого страшного, не лякайся.
Я кажу їй: нічого в цьому страшного.
Я кажу: хто це?
Це жінка, якій я дала гроші.
Вона ішла зі мною від монастиря, біля якого я подала їй.
Я кажу їй: не лякайтесь, — я пропоную їй руку, але в темній кімнаті вже по диханню чути — нічого не уникнути.
Але що це?
Пальцем вона раз по раз торкає струн моєї гітари, тихенько.
Я відходжу у свій куток і відчуваю, що вона вже стисла мою гітару у руці.
Єдине тільки — це щоб вона мене не боялася.
Я
Коли я дала їй копійку — ішов сніг, вона схопила мене за руку. Поруч не було нікого. Поруч ішла служба.
І одразу спитала, чи знаю я цей район. Я сказала — знаю.
Вона спитала, де знаходиться якась установа. Я не пам’ятаю яка. Я не знала.
До монастиря я прийшла, бо мала на душі вину і не мала нічого іншого. Я вдячна цій жінці, що пішла зі мною. Я відчувала свою вину перед нею. Але не зараз.
Потім вона спитала, де вулиця Межигірська. Я сказала, що не знаю.
Вона спитала, який район я знаю краще.
Я сказала — цей.
Але взагалі я не з цього міста.
А з якого?
Я сказала — із Вінниці.
Скільки коштує квиток до Вінниці? — спитала жінка.
Я сказала — двадцять гривень, але зі студентським дешевше.
Двадцять гривень, а зі студентським дешевше? — перепитала мене жінка.
Ага.
І як там, у Вінниці? Як там погода?
Не знаю, я давно там не була. Я тут вчуся.
Вчишся? Де?
Тут, — кажу.
Можливо, вона скоїла який злочин і шукала втечі.
Можливо, я теж. Чому вона мене не боялася?
Коли я ішла туди — я ішла по снігових кучугурах. Нікому їх відвернути. Ішов сніг. Мене перестрів колишній однокурсник Ігор і спитав, куди я іду. Я пообіцяла собі, що нікому цього не казатиму. Бо людина, що я перед нею винна, може здогадатися, що я винна, що вона теж винна, що усі ми страшні. Вона б мене злякалася. Вона б розсердилася, і між нами пролягла б тільки лють.
Ніколи не кажіть свою вину тим, кого скривдили. Ходіть натомість на сповідь.
Ой ні. Робіть навпаки.
Ігор тоді спитав, куди я іду. Я сказала: не знаю.
Він сказав: оце справжня загадкова дівчина: сама не знає, куди іде. Мені сподобалось.
Потім він подзвонив на мобілку комусь, кого теж звали Ігор, і запросив його десь пити пиво, починаючи від метро Льва Толстого. Я спитала, чи не себе він запрошував. Він засміявся і сказав: ні. І зник з-перед очей моїх, і я втекла від лиця його.
Так от, жінка, що пішла за мною, потім спитала, де я живу. (Після запитання, де я вчуся.)
Я сказала: у гуртожиткові.
Насправді я живу не там.
А як туди можна заселитися?
Треба вчитися там, де вчуся я, сказала я.
І пішла від неї, і вона пішла за мною.
Зараз мені хотілося їсти, але з кімнати виходити не можна.
Я не знала, що вона там у куткові робить.
Тихенько, поки мене не відчувають, я зняла свої золоті сережки і поклала до рота.