Славка
Шрифт:
Наступного дня було вже перше березня. Я прийшов у коморку Лютого, але там, звісно, був уже зовсім інший хлопець.
Я спитав у нього:
— Ви ж Березень?
— Ні, я — Бахмач. Це таке прізвище.
— Знаю, — сказав я. — У мене таке саме.
PROSA URSINA
ВЕДМІДЬ BAPHABA
Ведмідь, окраса лісу, хазяїн дивного хутра, ішов та ішов болотами.
На його
— Візьми мене за жінку!
— Та нікуди це не годиться! Я можу взяти тебе хіба що за мишу на спину собі — аби звила кубло.
— Ну, бери хоча б поки що так, а тоді будемо бачити, — одказала вража миша.
Коли вони розмовляли в лісі, здавалося: клишоногий каже сам до себе.
— Ну сама суди, яка з тебе жінка?
— Як — яка? Прівлєкатєльна! І дуже навіть інтересна.
Кудлатий важко зітхнув.
— Ти ж не зможеш зготувати мені харч…
— Зате ти мене легко прогодуєш.
— …не зможеш влаштувати лігва.
— Зате я тебе люблю.
Скаже іще!
— Не пищи дурниць. Мені потрібна справжня жінка. От піду зараз до ведмедиць.
— Я тобі піду!
— А я піду!
— Тільки спробуй!
— І що?
— Та вкусю!
— А я тебе тоді заразом із кублом вичухаю, ще й у процесі ненароком розчавлю.
— Ну давай, чави, вбивай своє кохання!
— Ти мені не кохання!
— А хто?
— Миша!
— Одне другому не вадить!
Здорова ведмедиця їла малину просто з гілок, з листками.
— Здорова була, Маріє! — проревів наш ведмідь.
— І ти будь здоров, Варнаво. Що таке?
— Та ходи мені за жінку!
Марія відвернула морду.
— Побійся Бога, Варнаво! І мене не клич на гріх і сам не будь двоєженець.
— Ти про що?
— Та про мишу, жінку твою.
— Та яку?
— Та облиш!
— Та хіба миша ведмедеві жінка?
— А що?
— Я ж її навіть не бачу!
— Ну і що?
— Та я ж її… не люблю!
— Це завжди так здається.
«Фіг знає що!» — подумав ведмідь і почухав лівий бік.
«Фіг його знає, чого він!» — подумала миша і більш якісно почухала ведмедячий бік.
«Дякую», — подумав ведмідь.
ФІОЛЕТОВИЙ ЗВІР ЛУКАВИЙ
Білка верталася додому.
Було тихо, тільки зелені дверцята, котрі вели у її дупло, у кубло всередині дерева, стояли розчахнуті. Туди залітало сухе листя і окремі його фрагменти.
Маленькій білці стало дивно, але варто було лишень притиснути кулачок до вуст і подумати добре, як дивно минулося.
«Хтось-таки до мене зайшов. Але, певно, нестрашний», — вирішила чомусь білка і залізла до кубельця.
Всередині кубла на самому м’якому, вдатно згорнувшись,
— Добрий день, — сказала білка.
Ведмідь мовчки махнув лапою.
Розмов не передбачалося, тож все сталося нормально.
Вивірка робила так, як завжди: спожила харч, прибралася, розібралася і лягла спати поруч ведмедця.
«І хай тоді кажуть, що хочуть, я сьогодні не маю енергії нікого наганяти», — подумала вивірка.
Тієї ночі їй наснився загадковий хтось із великим ніби лисячим фіолетовим хвостом. Хтось був прекрасний, швидко тікав із одного кутика сну — в інший: сновигав, значить. А потім ніби теж заліз до білчиного кубельця, обійняв гладенькою лискучою теплою лапою їх із ведмедцем і заснув.
Прокинулась мись, як завжди, рано.
Ведмедець спав, харчі конкретно позникали. Але фіолетовий звір зі сну все іще сидів перед очима білки, блимав своїми і знав щось про цього ведмедця.
Вивірка замислилась: «Недарма, ні, недарма прабаба казали, що я здохну від того, що ізіжре мене лис. Так, лис — моя згуба».
Десь далеко в її голові посміхнувся фіалковий.
Ведмедець спав.
А коли прокинувся — вийшов надвір і пішов собі.
Вивірка зросла на кілька років. Вивірка носила синє плаття і синій чобіт. І кед. Майже щовечора ішла додому.
Зелені двері стояли подряпані.
Смик.
Білоччі зелені двері стояли зачинені!
Застукала.
Не відповідали.
Застукала гучніше.
В кублі перевернулися. Встали. Гупнуло кілька кроків…
На порозі із запитальним виразом на морді стояв грубезний ведмідь. Можливо, той самий, але яке це мало значення?
— Добрий день, — сказала білка. — Я тут живу. Ну, в кублі цьому.
— А, — сказав ведмідь. — Ну, заходь.
І першим почалапав до м’якого, і знову влігся там само, як тоді.
Це вже були не іграшки. Білочка зготовила ведмедеві харч. Той пожер, сів поруч неї і мовчки обійняв важкою лапою.
Крізь відчинене вікно було видно зорі.
Тлустий гість гордо підняв носа, нанюхав заничковану горілку, знайшов скляночки, налив собі і трошки — їй. Випили.
Крізь відчинене вікно було видно зорі.
Малій білочці здалося, що між зорі шмигонув знову прекрасний звір із фіалковим лисячим хвостом.
Вона зітхнула.
Але на ранок ведмедище нікуди не пішов, тільки лежав і розглядав білицю, як та порається в хаті, як миє горілчані скляночки і готує йому ж знову харч.
Але білка пішла на полювання.
Ведмідь не пішов.
І назавтра теж не пішов.
І наступного дня не пішов.
«Ти що, взяла-таки з ведмедцем шлюб?» — спитала в білки інша білка.