Слiди на плинфi
Шрифт:
Тодi малий намочив ганчiрку рештками житнього кисiлю i потягав ганчiрку подвiр'ям, а потiм закопав у пiсок.
А рештки кисiля на пальцi дав понюхати поросятi.
Порося кувiкнуло i кинулося подвiр'ям бiгати i нюхтити землю, поки вiднайшло мiсце схованки.
I порося вiн назвав Ходою. Як ото в старiй загадцi:
Хода ходить,
Виса висить.
Виса впала,
Хода з'їла!
З часом Пiвник зауважив, що Хода також, як i Реп'ях, виконує накази: "Стiй. Лежи. Вiзьми..."
Але часом на порося нападали такi веселощi, що воно
Добре, якщо це траплялося бiля iстобки, або десь на вигонi...
Зовсiм iнше, коли це находило на порося в мiстi.
Городник на той час приставив дядька Пiвня на подвiр'я будови Софiйського собору.
Добрий гостроверхий паркан з усiх бокiв огороджував величезну будову.
А всерединi огорожi i пiдневiльнi холопи, i вiльнi смерди, i запрошенi майстри-мулярi вiд зорi до зорi невтомно зводили будову.
Хiба що трохи випадало їм подрiмати пiсля обiду, поки годували та перепрягали коней.
Отут зводились рожевi мури майбутнього найбiльшого собору, а навколо них кипiла напружена праця багатьох сотень людей.
Таке ж полчище людей, що товклись бiля мурiв на пiдмостинах, пiдвозило все потрiбне для будови. Це були i дошки для опалубок, i найрiвнiшi, найкращi стовбури дубовi, вистоянi не один рiк.
Вози дзвiнкої рожевої, жовтої та червоної цегли-плинфи, що скорiше нагадувала короткi товстi дошки, дике камiння, брили пiсковику i темновишневого шиферу.
Звозили на подвiр'я i перепаленi брили вапняку, трощили їх молотами i скидали у воду в довгi глибокi ями. Шипiла, кипiла, вирувала бiла вода, i над ямами клубочилась молочно-бiла пара.
Ще привозили вози перепаленої битої цегли - її додавали до розчину вапна.
Не вся плинфа була привiзна На пiвнiч вiд мурiв майбутнього храму конi i люди мiсили глину для цегли. Холопи носили вироблену глину цеглярам, а тi вже заправляли глину в дерев'янi форми, вирiвнювали дощечками-правилками, посипали бiлим висiяним пiском. I швидким, вiдпрацьованим порухом перекидали форму на вирiвняну землю. Таке справжнє цегляне поле розляглося за будовою. Цегла на землi пiдсихала, твердiла, i вже затвердiлу її закладали в гончарну пiч. За печами були гончарнi майстернi та склодувнi. Там робили посуд i глечики-голосники, щоб потiм замурувати їх у стiни i щоб вони посилювали людський голос. I надсилали його у найпотаємнiшi закапелки будови.
Склодуви варили кольорове скло, виготовляли скло iз золотом для майбутнiх мозаїк, i просто непрозору кольорову пасту - смальту. Ще казали, що там склодуви робили посуд i прикраси склянi - перстеньки та обручки.
Отож, городник поставив дядька Пiвня i ще двох холопiв возити пiсок до склодувної майстернi.
Талець сидiв з повередженою ногою i готував їжу. Тому хлопець мав змогу i до мiста пiти, i роздивлятись на все, що там дiялось, скiльки душа бажає.
Дядько брав його з собою. Пiсок копали пiд горою за Боричевим Током. Там же, пiд горою, просiвали зразу через решето бiлий, як снiг, пiсок.
Щоразу вони проїздили повз мiдних коней на Бабинiм
А якi вiзерунки виведенi навколо вiкон Ольжиного палацу! I смарагд та золото на сходинках Володимирового.
В такi походи Пiвник часом i Ходу з собою на повiдцi тягав.
На подвiр'ї Софiйської будови, на захiдному краю, стояв великий тризрубний будинок. Там списували книги i малювали iкони.
Отож, дядько з малим привезли пiсок для склодувiв.
На подвiр'я Софiї зразу ж за ними приїхали вершники i кiлька пiших погоничiв придибало. Всi одягненi по-степовому.
Погоничi затягли на подвiр'я будови в'ючних кошлатих верблюдiв.
Як потiм Пiвник довiдався, вони привезли земляну червону фарбу з далекого степового Лiвобережжя.
Вiд споглядання горбатих кошлатих велетнiв Пiвнику дихання збило.
Малого найбiльше вразили горби. Сiдай мiж них - i сiдла не треба! Шия вигнута, як у лебедя. Але ж товстенна i мiцна!
Такому, як Пiвник, можна й у вигинi шиї примоститись.
Вiн стояв i роздивлявся на степових дивних, химерних велетнiв, аж рота розкривши.
Ну, й руку з повiдцем послабив. I не звернув уваги, так захопився, що повiдець висмикнувся iз пальцiв.
I поспiшив нестримний Хода вперед та вперед, бо його рожевий п'ятачок вловив чудовий кислий, такий смачний запах вiвсяних висiвок, намазаних на телячу шкiру. Бо кушнiри готували дорогоцiнний матерiал - харатею-пергамен для списування книжок.
Реп'ях, вiдтодi, як Пiвник придбав Ходу, повсякчас був поруч при поросятi. Хоч його i вивчив для полювання дядько Пiвень, та все ж вiн був iз породи пастуших собак. Тепер йому було кого доглядати i берегти. Реп'ях застережливо гавконув i кинувся за Ходою. А неслухняний Хода побiг по вогкiй плинфi. I добре слiди ратицями карбував по глинi, за ним пес пострибав - теж слiди ставив.
Хлопчик, не тямлячи себе вiд жаху, мов увi снi, теж побiг по плинфi.
Знав, що чинить страшну шкоду, а про те - не мiг спинитись. Стрибав i стрибав по плинфi. Гонитва тривала недовго, але Хода, Реп'ях i хлопчик позначили чимало цеглин.
Дядько Пiвень стояв перед митрополичим чоловiком i покiрно опустив голову.
Йому протягував служка того чоловiка церковного дощечку з надряпаними по восковi знаками. Скiльки плинф зiпсували слiдами Хода, скiльки Реп'ях, а скiльки необачний небiж, i скiльки плинф розваляла весела компанiя. Усе було списано - до єдиного слiду.
– У тебе є грошi сплатити збитки?
– Немає. Я боярський боржник.
– Тодi, крiм княжого уроку, ти ще вiдробиш два тижнi!
– Спасибi за ласку.
– Дядько низько, низько вклонився митрополичому чоловiковi, i його служцi. Набагато нижче, нiж треба їм кланятись.
А малий знав, що дядько так низько кланяється, щоб не було видно, як у нього побiлiли стиснутi губи. I щоб цей посiпака, наглядач чортiв, не примiтив, як шаленою люттю наливається погляд Пiвня...
Дядько лише двiчi оперiщив батогом небожа. Крiзь стуленi зуби процiдив: