Слуга з Добромиля
Шрифт:
Земля втишилася. Тепер усі вони були нарешті мертві.І, сподіваюсь, навіки. А чи буде над ними колись вершитися Суд Божий, мені було байдуже. Я розламав сопілку й кинув її у бур’ян, у якому лежав колись безпомічним малим дитям, і вовчиця лизала мені сплакане лице.
Добромиль, 1949 рік
Добромиль задрімав під монотонним дощем, який вважав таким же рельним, як і комендантські години, що їх запроваджували різні влади ось уже десять років. Дощі — не дивина в цих краях, і вони не шкодять білій землі в горах і навіть темній в долині.Можна вважати їх навіть гарною нагодою перепочити, тільки б Вирва не вийшла з берегів і не позносила містки, не позабирала
Учора, коли він виїхав з воріт психлікарні, свідомість його була затуманена. Він пам’ятав одне: що шукав начебто бандитів у церкві й не знайшов. Проте запах крові бентежив його досі, і капітан вирішив піти з роботи раніше. Він мешкав на сусідній вулиці.Через дощ і туман, котрі унеможливлювали будь-які поїздки, світ видавався дуже тісним, і кожен крок убік мігпризвести до зіткнення зі стіною, як у тому клятому льоху, де він сидів у цілковитій темряві, й знечів’я ловив мишей, мацаючи довкола руками по смердючій гнилій соломі. Лиш раз на добу, вночі, угорі відкривалась ляда і на мотузці спускали збанок з водою і кусень сухого кукурудзяного хліба…
«Що за чортівня?» — подумав капітан і головний біль вгніздився йому в потилицю з новою силою. Можливо, саме в ці дні смертельна хвороба подавала йому сигнали, йдучи назустріч його заповітному бажанню: щоб війна тривала до кінця його життя. Що буде потім, його не обходило. За десять років він звик до такого життя, і до гір, які хотів колись зрівняти із землею. Заради цього він стримував себе, старався перед начальством, яке сиділо у Львові, сито їло і м’яко спало. Можна сказати, що капітан навіть любив цей край, де минула його молодість, за виїмком того часу, коли у 41-му його послали на схід робити зачистки у прифронтовій смузі.
Чергові бачили, як капітан вийшов з комендатури, не звертаючи ні на кого уваги, не попрощавшись навіть із секретаркою, дуже блідий. Щось у ньому було таке, що офіцери не сміли його зачепити. Надворі він ледь не задихнувся в неймовірно густому тумані, крізь який просвічувало жовте світло вікон. Порив вітру кинувся йому назустріч, сипнувши дощем просто в лице. Він не зразу помітив, що дощ має солонуватий присмак. Це могло здатись через нестерпний головний біль. Таблетки залишились в шухляді письмового столу. Капітан обернувся, щоб піти назад, але будинки зникли, разом з жовтими плямами скупо освітлених вікон. Він крутнувся на підборах і згубив потрібний напрямок. Прислухався, але, крім дощу, не почув нічого. Стояв на розбитій війною вулиці з ямами, заповненими водою, і десь поруч мали калатати серця людей, котрі боялись його більше, ніж ненавиділи. Справді почув стукіт, але то було цокання іменного годинника, який торкнувся вуха, коли капітан витирав воду з обличчя. Майже осліплий від болю, у місті, котре, здавалось, знав напам’ять, він пішов уперед дорогою, що мала привести його до помешкання, а насправді відводила все далі й далі. Він вийняв з кобури пістолет, хоча був певний, що його навряд чи хтось бачить, і тут почув рипіння дверей, розгойданих вітром. Про всяк випадок звів курок. Але то був таки вітер. Капітан увійшов у темний отвір дверей з дивовижним спокоєм і відвагою, як у власний замок в Сигішоара, коли той був уже покинутий, розграбований і проклятий навіки, й запалив сірник за третім разом.
— Воєводо, га, воєводо! — почув він шепіт. Пальці самі собою розтулились і пістолет упав на щось м’яке. Полум’я здуло подувом вітру звідкись із середини приміщення.
— Почекай, я зараз! — озвався голос, котрий належав старому чоловікові, і в кутку загорілась свічка.
Капітан побачив просторе, але невисоке приміщення, до стелі заповнене діжками й мішками. На одному з мішків напівлежав чоловік з майже сивою бородою, вбраний у щось чорне.
— Звідки я тебе знаю? — видушив з себе капітан, котрому несподівано стало дуже страшно, і той страх паралізував його рухи.
— Хто ж не знає Купця з Добромиля!
«Так, то справді Купець з Добромиля,» — несподівано згодився капітан, ні, тепер уже воєвода, віднайшовши загублену бозна-коли пам’ять. Тільки тепер у нього не було ненависті до Купця, лише цікавість, змішана зі страхом, до цього незнищенного духа.
Купець з Добромиля махнув рукою:
— Сядь!
— Що то? — не втративши обережності, спитав воєвода, вказавши на діжки й мішки.
— Сіль з моєї солеварні у Вишині.
— А-а… — кивнув той і сів на мішок, твердий, мов камінь, облизнувши пересохлі губи.
— Треба, воєводо, поквитатись нам з тобою, — діловито мовив Купець. — За те, що наслав на мене татів. Тільки забули вони все зробити до кінця. Мій слуга Лука міг би се підтвердити, але і його ти ранив смертельно. Не своїми руками…Твоїми руками тільки мишей давити у пивниці.
Воєвода механічно глянув на свої руки. Вони чомусь світилися синюватим світлом. «Що ж, — подумав він, — і я так умію…»
— Що ж з тобою сталось, воєводо? Здрібнів, зсохся…Ну, звісно, ти наполовину опир, і якби я не освіжив твою голову, пам’ятав би лиш своє куце людське життя. От мій слуга, що називає себе Слугою з Добромиля, теж дхампір, а нічого не забув. Сидить зараз тут на горі, у василіянському монастирі, й розповідає свою історію, історію простого вірного слуги, яка ніде не записана, а тому ніхто її не зможе перебрехати, як, приміром, твою. Але перш, ніж виставити тобі рахунок, воєводо, хотів би я спитати: за що ти мене вбив?
— Еге ж, тебе вб’єш! — буркнув воєвода і знизав плечима: Були ще й старші наді мною!
— Певно, за ту золоту бляху з бджолою, що її темний люд називав «оберегом з Єрусалима»? Але, хоч потім ти й дістав її, се не принесло тобі удачі..Ніби не знаєш, для кого я збирав золото-срібло. Не для себе. На лицарство, на наше Королівство. Бджіл не треба дусити, а дати їм зимою трохи медової сити, щоб не були голодні.А клятий Роман [2] їх подусив.І ти йому в тім помагав, думаєш, не знаю? Кажеш, є старший над тобою? Знаю я того старшого і його науку!
2
Волинський князь Роман Мстиславович (помер 1205 року), батько Данила Галицького, котрий винищив галицьких бояр. Увійшов до історії завдяки цинічному вислову: «Не подусивши бджіл, меду не їсти».Відомий надзвичайною жорстокісю
— Мусиш признати, що Він сильніший.
— Так, тепер його зверху. Але не забувай, воєводо, що то не Його світ. Не він його сотворив за шість день. Тому такі зайди, як ти, завжди служать дияволу.
— Ну-ну, не страш мене! Було й ваше зверху, коли бджоли повиростали на орлів. Ми — квити. Та недовго се було. Чи не про це розповідає Слуга з Добромиля?
— Може, й про се!
— А кому?
— Піди, взнаєш.
– І взнаю!
— Оце й буде моя відплата тобі, воєводо.
— Чого ж так пізно?
— Бо се залежить від Слуги з Добромиля.
— Де таке чувано, щоб від слуги щось залежало?! Якби ти мав добрі слуги, твоя голова не опинилася б у Дністрі.
— А пощо мені голова? — засміявся Купець. — Мій дух не потребує ні іжі, ні питва, а говорити може й без голови….
— Але хоче помсти!
— Не помсти — розплати. На тебе в твоєму кублі ніхто не нападе, а хоч би й напав, лишишся живий. Але у мене є Слуга з Добромиля, такий як і ти, син опира і відьми.І його ти боїшся…
— Я залюбки поміряюся з ним силою, якщо ти цього хочеш, — нібито байдуже відказав воєвода і помацав мішок під собою: А то направду сіль? Нині вона ніц не вартує.Не вдасться тобі нею нагодувати бджілок!