Слуга з Добромиля
Шрифт:
Не вагаючись, я взявся до справи, не відаючи куди вона мене запровадить, не здогадуючись навіть про її вислід для себе і не лише для себе. Забігаючи наперед, скажу, що різниця між словом мовленим і словом писаним — дуже велика. Останнє може розвалити найнадійніший мур, як колись сталося з Євангеліями, котрі намагались донести до цілого світу вчення Ісуса Христа. Пам’ятаєте, як я, ще хлопцем, тікаючи з Лаврова, стрів «добрих людей»? Як вони мені сподобалися своєю простотою і нелукавством. Кожен пастух має в собі щось від апостолів: дбає про свою отару й живе так, ніби на світі немає нічого, крім сонця у небі, а тому мирська суєта й пиха йому не властиві, адже він
Ще перед зустріччю з тим нещасним писарем, я все обміркував, і вирішив не вдаватись до рішучих дій, щоб не привертати до себе уваги, бо хотів ще спокійно пожити в Добромилі.Тому спершу відвідав містечкового ката, Савку, котрий був опирем родимим, а тому сповняв свою нелегку службу без зайвих емоцій. Хата його стояла віддалік інших, бо так було заведено, майже під лісом. На подвір’ї підручний гостив сокиру, а кругом порпались жваві від весняного тепла кури. Савка, хоч і невисокий, зате м’язистий чолов’яга, вийшов мені назустріч і запровадив до чистої світлиці.
— Слухай, Саво, — мовив я йому просто, — є до тебе одна справа, і прийшов я сюди не з власної волі.
— Звісно, — кивнув Савка, — ніхто сюди ще з власної волі не приходив. Над кожним є хтось старший.
— А як Ім’я твого пана? — поцікавився я.
— Для того діла, що я роблю, як умію, є один пан. Закон, — відказав поважно Савка. — Ваша милість служить Купцеві з Добромиля. а я — слуга Закону. А отой, кого я маю завтра скарати на горло, очевидно, Слуга Божий, хоч його називають і єретиком.
— Значить, я вгадав…Немала, мабуть, його провина. Просив мене Купець з Перемишля стрітися із засудженим. Як можна се зробити тихо і пристійно? Що на се каже Закон?
— Тяжко відповісти. Були б ви, пане, священиком…Та біда в тому, що того чоловіка стережуть не лише ратні люди, а й духовні особи, два ченці з Лаврова. Не велено до нього нікого пускати.
— Мені треба.І Старшому треба. Хіба ти не знаєш, Савко, що звичай важніший за закон?
— Про який се звичай ваша милість мовить? — хитро примружився кат.
— Про ваш!
— Якби ви так не спішили, я б і до цього дійшов. Тільки щось не втямлю, чим може бути цікавий той ченчик. Він точно не опир.
— Наше діло маленьке, — відрізав я. — Як на своє ремесло, ти надто балакучий!
Отак я присадив його, і Савка, вбравшись у міщанську одіж, повів мене до міської темниці.
— Завтра тут буде більше люду. Значно більше, — зауважив кат.
— Еге ж, будеш хизуватися перед добромильськими молодицями!
Коло дверей стовбичило двоє вартових, а збоку на сонечку грілося двоє ченців, ні старих, ні молодих. Перебирали вервиці й спідлоба зиркали на перехожих.
— Можеш, іти, — сказав я Савці. — Завтра пришлю тобі вина.
Я знав, що той любить напиватися після екзекуції у себе вдома. А тоді підійшов до ченців і почав розпитувати, як там у Лаврові, чи живий ще брат Самуїл, чи помогло йому те зілля, що я надіслав зимою, почувши про його хворобу. А тоді, коли вони розговорились, перевів мову на Мирона, що тепер не видавалося вже їм дивним. Дуже швидко я відчув, що в тих людях немає злоби, бо вони такі самі слуги, як і я, а слуга зі слугою порозуміється швидше, ніж пан з паном. А більше нічого того дня я не хотів знати.
Я повернувся додому, бо чогось мені стало тоскно на душі.Йти такого світлого весняного дня до темниці й дивитися на чоловіка, приреченого на смерть, як на якого дикого звіра, — ні, для мене то було б занадто. Тим більше, коли є інший спосіб.
Я прийшов уночі, взявши з собою наїдків і пару пляшок доброго токаю. Пройти непомітним — для мене суща дрібниця. Мирон Многогрішний був прив’язаний за руки й ноги грубими ланцами і справляв таке прикре враження своїм становиськом, що я спитав його просто:
— Хочеш звідси вийти?
Але той не був опирем, а звичайним собі чоловіком, вкрай замученим і зломленим, і тому очі його дико зблиснули й він тричі перехрестився, а тоді сплюнув у мій бік. На се я відповів спокійно, ставлячи кошик на мерзенну долівку:
— Хрест мені не шкодить. Я — слуга не Антихриста, а Купця з Добромиля.
— То він послав тебе?
— Може, й він. То кажеш, не хочеш вийти?
— Ні, не хочу. Мені й так увесь світ — в’язниця, бо в нім править Антихрист.
— А от мені сей світ видається не таким поганим, — зауважив я. — Весна надворі.Скоро стане зовсім тепло. Давай, зніму з тебе ланци й повечеряємо разом. Христос теж не відмовлявся від їжі й вина…
— Добре, — раптом згодився Мирон, — чому б перед смертю не випити й закусити.
Дивний се був чоловік. Щойно дивився на мене скаженими очима й бряжчав ланцюгами, та враз злагіднів, як ягня. Небезпечні такі люди.
Я зняв з нього ланцюги відомим мені способом і Мирон почав розтирати затерплі руки й ноги. Очевидно, бідаці трохи помутніло в голові, і він вирішив, що це — сон, бо навіть почав усміхатись. Ми почали їсти й пити у цьому ганебному для людської істоти місці, хоча мені траплялось бачити далеко гірші темниці, як ота яма, де сидів воєвода і господар Влад Цепеш., окаянний мучитель. Роман Мстиславович теж був катюга, яких світ не бачив: закопував галицьких лицарів живцем у землю, садовив на палю, і витратив усю жорстокість свойого роду, бо ні Данило, ні Василько, сини його, ні онук Лев не вдалися у нього.І в такі криваві руки, до того ж підступні, втрапив мій пан, Купець з Добромиля. Лиш одне добре, що сини мстяться, а не слуги, бо я б не зніс такої покути. Я дивився на Мирона, якому тяжко було кусати хліб, бо якась наволоч добряче познущалась над безоружним ченцем, і думав, що ж то має відчувати звичайний чоловік, знаючи годину своєї смерті.І мабуть, у мене змінився вираз обличчя, бо нещасний перестав їсти й сказав:
— Когось ти мені нагадуєш, та не згадаю кого…
— Я всім когось нагадую, бо вгадую бажання людини, чиї думки горнуться до іншої людини. Я нагадую чоловіка, старого вже, котрий розповів тобі про Князя світу сього, і з того все почалося. Себто, твої нещастя.
— Як ти се робиш? — спитав Мирон, як питав колись князь Лев: з якоюсь дитячою цікавістю у змучених життям очах.
— Я ж Слуга з Добромиля, котрий навчився вгадувати чужі бажання, і притлумлювати власні.
— А ти можеш його сюди привести?