Слуга з Добромиля
Шрифт:
Якось ми вертались і зайшли помолитись на горішній цвинтар, де почали будувати каплицю Йоана Хрестителя. На цій освяченій землі колись було поганське капище. Я пішов на гріб старця Йоана, спонукуваний якоюсь непереборною силою, а Грицько ліг у траву, нагріту сонцем, щоб передрімати. Бідний хлопець ніколи не висиплявся. Я вклякнув, проказав «Отче наш» і «Богородицю», й встаючи, ненароком торкнувся дерев’яного хреста. Відчуття було таке, як і тоді, коли вмираючий старець вхопив мене за руку. У вухах зашуміло, кров шугнула до голови, і я впав навзнак. Здавалось, прийшла моя смертна година і я найбільше боявся, що вмру без сповіді.Я не міг ні крикнути, ні ворухнутись. Душа моя висіла над моїм тілом й хиталась наче від вітру. Ні, то, мабуть, не була моя душа, бо я бачив її знизу. Я чув, що в момент смерті душа дивиться на тіло згори. Се було так жахливо!
— А що потім?
— Нічого.
Мирон замовк. Я не так побачив, як відчув, що він плаче, бо то були, напевно, найщасливіші дні його життя.
– І ось настав день, коли я дозрів до сповіді й признався у всьому, що накоїв, і попросив накласти на мене якнайсуворіше покаяння. Отець-настоятель вислухав мене і сказав:
— Сину мій і брате! Ти тяжко согрішив, але про се відає лише Господь наш милосердний. Я ж нічого не хочу про се знати. Назнач сам собі покаяння.
ВІн був ще більше наляканий, ніж я. Отець-настоятель, мабуть, не хотів, аби розвіялася легенда про чудесне спасіння Лаврівської обителі Іоанном-Хрестителем. Та я не думав про се. Найліпшим виходом мені здавалась смерть, але вчинивши самогубство, я прирік би себе на вічні муки. Я мусив спасти душу.І тоді мені спало на думку переписати уставом Євангеліє від Святого Йоанна, усамітнившись в одній з тих окремих келій, що лишились на монастирському подвір’ї ще від часів князя Лева Даниловича. Не їсти нічого, лиш пити воду. Я хотів, щоб мене там замурували, забили дошками вікно, аби довколишній світ не спокушав такого великого грішника. Втайні сподівався, що завершивши з Божою поміччю сей труд, засну вічним сном.І з цим я знову пішов до отця-настоятеля, упав перед ним долілиць і став благати дозволу. Він опинився у незручному становищі, бо саме переписування припровадило мене до гріха, але переписування музики, а не Святого Письма. Але найбільше вплинуло на нього те, що саме того дня до Лаврова прибув Купець з Перемишля, привіз дорогого паперу й замовив Євангеліє за вельми велику нагороду.Інший би подивувався такому збігові обставин, однак то був благодатний збіг.
— Ти кажеш, Купець з Перемишля?! — вигукнув я. — Невже то його затія?
— Хіба ти знаєш його?
— Він мій найперший приятель і благодійник, — тут я затнувся, бо не смів мовити більше.
Те, що почало було прояснюватися в моїй голові, ще більше затуманило голову Мирона Многогрішного.
— Се, — мовив я, — вельми достойний чоловік.
І то була правда. Купець з Перемишля не лише ставився до мене завжди добре, а й вірно служив Золотій Бджолі, ніколи не переступаючи правил, встановлених ще моїм паном, Купцем з Добромиля.
— Бог поміг мені, - продовжив далі Мирон. — Я отримав усе, що хотів для мого спасенного труду, і навіть згодився на хліб, що мали приносити мені раз у два дні.Він знадобився, щоб підгодовувати мишей, аби не полакомились на пергамент, з якого я переписував. Та мене чекало інше випробування: важко опинитись у цілковитій тиші, без сонячного світла. Дуже швидко у голові моїй почала звучати твоя пісня, що вкинула мене в безодню гріха. На третій день звуки стихли. Я почав переписувати Главу 9 про доброго пастиря, котрий не лишає своїх овець напризволяще. Чомусь згадав я про свою родину з Тернави, що не давалася чути, відколи розгніваний батько привіз мене до Лаврова, не спитавши, чи маю нахил до чернечого життя. Тоді одна сестричка Оленка побивалася за мною. Тепер, вона, либонь, уже віддана. Цікаво, чи хоч трапився їй гарний чоловік? А чи був мій отець добрим пастирем для своїх мирян, коли віддав свою дитину чужим людям, аби не годувати зайвого рота? Чи не втік він, як тікають від вовка, від свойого обов’язку? Втім, може моровиця прибрала їх усіх, тому я й не відчув батьківської та материнської ласки. Може. якийсь підлий шляхтич збезчестив мою сестру, а брати полягли за чужу славу? А може так і весь наш люд розбрівся по горах і долах, шукаючи безпечного місця, бо пильнують його наймити, а не господарі? Замість жити так, як навчає наш добрий пастир, Ісус Христос, слухають наймитів, прийшлих з чужого краю. Отак я думав про мирське, забувши про спасення власної душі.А хто нехтує спасенням, той негайно впадає у гріх. Попри все, я твердо знав: мені ніколи не буде місця в сьому світі, бо я не жив у ньому. А потім я поринув у сон, вперше за багато днів, чуючи себе геть безсилим, і перебуваючи в нелюдському смутку.І прокинувся в темряві, бо свічка моя погасла. Я почав гукати, щоб принесли свічок і вогню. Довго гукав, гримав у віконце. Нарешті зблиснуло світло і в отворі з’явилась голова отця-настоятеля.
— Ти що, заснув, брате? Чи скінчив уже свій труд?
— Ні, отче, — відповів я. — Ще маю трохи. Переписав 9 Глав.
— Нічого, давай те, що написав, бо виталапаєш ненароком, а се, як казав Купець з Перемишля, Євангеліє для самого молдавського господаря.
Я тримав книгу й папір у скриньці, ще й загорнутими в чисте полотно, проте не сперечався, а віддав переписане.
— Та тут більше! — почув я голос настоятеля.
Не знаю, скільки минуло часу, але свічок мені не принесли. Натомість зашкрябав у віконце Грицько й зашепотів:
— Біда, брате, велика біда! З’їхалася сила-силенна духовних отців і сам єпископ перемиський Михаїл. Будуть тебе судити за святотатство!
— Що ти мелеш, Грицю?
— Кажуть, ніби ти, переписуючи Євангеліє, написав не те, що там було! Тікай, звідси, брате…
Я, може, б і втік тоді, та було вже пізно.
— Ти й зараз ще можеш втекти, — нагадав я.
— Звідси — не хочу. Спершу тримали мене у Лаврові, розпитували, може, чекали, щоб я покаявся. Але не дали прочитати, що я написав. Тому я не знав у чому каятися, тільки здавалось мені, що я писав істинні слова Христові.Тоді повезли мене до Перемишля на суд церковний, віддали на муки.І порішили скарати мене на тій землі, що породила такого страшного грішника, хоч, правда, я родився у Тернаві,однак се всеодно, що в Добромилі.Така-от «наука добромильська».Землякам моїм — наука, а мені — голова з плеч…
— Що ж ти написав?
— Не пам’ятаю, бо, видно, зійшов на мене дух святий, а в такому стані…А хоч би й пам’ятав, не скажу, бо тоді земля затрясеться до самого пекла.
— А се часом не слова Купця з Перемишля? Чи того старця Йоана, що, мабуть, був єретиком?
— А хіба єретики не люди? — огризнувся він. — Ні, Слуго з Добромиля, я знаю напевно, що не міг написати нічого супротивного Христовій науці.
— Коли єретики — добрі, то вони люди, а коли злі — нічим не кращі за тих святенників, що за горами палять на кострищах живих людей.І книжки також палять, такий великий труд. Але, гадаю, що й там, і тут бракує милосердя і прощення. Я поговорю з Купцем із Перемишля!
— Та він мене провідував у Перемиській вежі, як ти. Тому я не дуже здивувався, що ти увійшов сюди так просто, як до себе в хату. Хотів мене визволити, але я відмовився.
«Добре, хоч це», - подумав я, бо Купець з Перемишля, було, втратив у мене решпект, збаламутивши бідного писаря. Але і я! Якби не той клятий кусник пергаменту…Та в глибині душі я відчував, що справа набагато складніша, і хтось міг підсунути Мирону картку, бо лиш він добре розумівся на крюковій грамоті. Тут уже почало світати і ми обоє відчули, як на нас насувається страшна втома. Я знову наложив на засудженого ланци, щоб його не звинуватили ще й у чародійстві, бо за се палять на кострищі.Звісно, я був дуже засмучений, але тоді мені здалось, що смерть — менше лихо, аніж те незмірно довге життя, яке маємо ми з Купцем із Перемишля. Життя, обтяжене безліччю помилок, що повторюються. Для мене те, що діялось колись і діється зараз, злите в одну смугу, яка рухається у майбутнє, як лавина, змітаючи все на своєму шляху. Але знати те, що буде, нам не дано. Туди можна зазирнути, однак, воно не конче мусить статися.
Коли я прощався з Мироном Многорішним, він сказав:
— Якщо Бог так захоче, ми ще стрінемось, — і додав тихіше: В пеклі.
Як він уявляв те пекло, не знаю. Мабуть, розпечену землю, де смажать грішників на рожні, або варять в казані з смолою. Як усі вірять. Я мав свою візію пекла. Се — неможливість виправдати себе у світі беззаконня й гріха.
…Олексій Іванович зіщулився і сказав після довгої мовчанки:
— Яка довга ніч!
— Слухайте далі! — несподівано сильним голосом сказав Слуга, ніби отримав друге дихання. — Я спершу не думав йти на страту Мирона, бо видовище, коли безборонному чоловіку завдають смертельні тілесні рани, викликає у мене не лише відразу, а й обурення. Вигляд крові й зойки стражденних — се зараза, яка чіпляється до кожного, хто навіть дивиться на чужі муки. Найогиднішими виглядають обличчя людей, котрі прийшли на публічну страту. Але я сподівався, що Мирон не зможе піти з життя, як безсловесна худобина, а ще я мусив глибше відчути власну провину, навіть якщо й вона невільна. Бо я знав інші слова Спасителя про те, що ті — прокляті, хто не відає, що чинить. За такі слова розп’яли б і нині кожного, хто насмілився би їх вимовити.