Смерть в океані
Шрифт:
Савелій Гудзонович потис руку вождю й вручив сувенір — іграшкового ведмедика з балалайкою в лапах.
— О, гут… гут бай, — розгубившись й не зрозуміло якою мовою почав дякувати Тонгіа.
— Нічого, нічого, — заспокоював його помічник капітана. — Живіть мирно та не дружіть з представниками світового капіталу, — метнув він погляд на Сема Роулінза.
Вийшовши з хижини вождя й прямуючи на берег, де вже давно чекав човен, Толстиков поділився своїм враженням:
— Класова самосвідомість остров'ян виявилась надто низькою, на рівні матріархату. Не розумію, як можна
Євген Петрович посміхнувся, але нічого не відповів.
— Ну, Васько, ну, Степане, — ще з трапа кинув Євген Петрович. — Ви не гірше дипломатів налагодили міжнародні зв'язки. Де б ми не з'явилися, тільки й мови: «Васко, Стопа — хорошо! добре!» А одна дівчина — дивне таке ім'я: не то Тверділія, не то Бастілія…
— Корділія, — засміявсь я.
— А, так, Корділія, — пригадав капітан. — Так вона все повторювала незрозуміле: «Оау, воу — тені Васко, Стопа».
— Що ж тут незрозумілого? — озвався Очеретний. — Тубілка говорила: «Я подруга Васька й Степана».
— Чим ви їх так полонили? — запитав Євген Петрович.
— Не знаємо, — відказав я. — Мабуть, добрим ставленням, тим, що вважали тубільців за людей, не гордували, а Степан ще й урятував Менеуа.
— Нам про це розповів Сем Роулінз. Дякую, Степане, — обійняв Очеретного капітан.
Я переповів тут же про те, що чув від Степана про родину старого рибалки, Того, Кому Не Таланить, — Менеуа, про його поневіряння на Маршаллових островах і про те, як він із своїми товаришами потрапив під радіоактивний дощ.
— Ми звернули увагу на тіло однорукого тубільця, — мовив капітан. — Якісь загадкові виразки й плями…
— А ще, знаєте, Євгене Петровичу, — докинув я, — у щоденнику нашого Кузьмича, що він мені його віддав, згадується ім'я Менеуа та шхуна «Татсу-мару» («Час дракона») і ті ж таки Маршаллові острови.
— Це цікаво, — здивувався капітан. — Як ви вважаєте, Савелію Гудзоновичу?
— Байки Крилова! — відрубав той. — Звідки і як, пробачте, на чужому острові, в чужому для нас світі з'явився щоденник радянського громадянина?
— Так я ж сказав: Кузьмич мені віддав його перед самою своєю загибеллю.
— Згідно з інструкцією, папери слід опечатати! — закінчив Толстиков. І, вже залишаючи палубу, додав: — Цим я займусь особисто, товаришу Гайовий.
До зборів лишилася година-друга. З рифів повернулися всі товариші. Професор Циба, який приплив раніше, був чимось стривожений. Відпочиваючи під тентом на горішній палубі, я мимоволі почув, як начальник експедиції говорив капітану:
— …Траплялися ділянки, де радіоактивність перевищувала всі норми, і ми припинили збір коралів. Лабораторні досліди покажуть стан води та мікроорганізмів у ній.
Потім Іван Васильович, гупаючи по сходинах, спустився на спардек, у свою каюту. На горішню палубу, до радіорубки, де, про щось розмовляючи із радистом, стояв капітан, піднявся Толстиков.
Краще б я не слухав того, про що він говорив!
Мова була про мене й Степана. Не знаю, за яким правом Савелій Гудзонович докоряв капітану, що той, мовляв, розвів панібратство й поводиться з нами,
— Не секрет, що панібратство авторитету не додає,— говорив він. — Ви капітан, вони матроси. І свій плацдарм, так би мовити, треба зберігати недоторканим.
Він навіть навів приклад з життя фараонів. У дитинстві однолітки-друзі — і майбутній володар й свинопас — були рівні. Та коли один з них отримував владу, він, згідно з традицією, начисто відмітав людські стосунки, ніколи не спускався до земного.
Мені стало гидко й боляче до сліз! Я навіть не збагнув, що ж мене так образило в словах Толстикова: зверхність, надумане розмежування між людьми чи неприкрита й нагла зневага до гідності кожного з нас? Мабуть, усе взяте разом.
Авторитет… Хіба не труд, не наша самовіддана праця й чесність повинні його визначати? І чи не ганебно — так вболівати про дотримання дистанції у взаєминах.
«Навіщо він це сказав?» — пекла гризота.
Краще б я оглух і не чув тієї розмови!
…А потім почулась команда:
— Вибрати якір!
Клацнула педаль підйомного механізму — брашпиля. «Вихор» здригнувся: якір одірвавсь від коралового грунту лагуни, і ланцюг, брязкаючи, зміїсто поповз у клюз. [25]
Приплив уже закінчився, виповнивши лагуну по вінця. Його високі хвилі підхопили наше судно і через прохід Те-Пуапуа винесли в океан.
«Гідролог» знявся з якоря теж.
25
Отвір у борту для пропускання швартових ланцюгів.
Прощавай, Фунафуті, крихітна цятко в океані!
За звичкою довго-довго поглядом проводжати острови, на які мене закинула доля й куди, мабуть, уже ніколи не повернуся, я й цього разу стояв на палубі, не відводячи очей від берега.
Та він даленів.
Голубе око лагуни, обрамлене верховіттям пальм, які стриміли на довколишніх острівцях, ніби дивилося в душу. І мені стало сумно, що я ніколи вже не побачу ні цих далеких берегів, ні Корділії…
— Тофаа! Тофаа! — згадавши, як з нами прощалися тубільці з Фунафуті, мовив я.
Атол, ніби марево, непомітно й легкокрило розтав на далекому видноколі.
Розділ шістнадцятий
КОЛО ЗАМКНУЛОСЯ
Уже згодом, невдовзі після того, що трапилося з «Гідрологом», багато газет світу, в тому числі й американських, напишуть про наші злигодні як про трагедію, винуватці якої ті ж таки палії війни, знахабнілі годованці Пентагону. [26]
26
Військове відомство США.