Снігуронька
Шрифт:
Я відчув різь у очах. Дерло в горлі. Можна було теж придумати собі який-небудь фільтр, але мені здавалося, що цим я проявив би гидливість. На місці Снігуроньки мені було б неприємно, якби мої господарі, наближаючись до мене, вдягали протигаз.
Обличчя Снігуроньки, мов старовинний портрет в овальній рамі, означилося в ілюмінаторі.
— Страстуй, — сказала вона.
Потім клацнула транслятором, тому що вичерпала майже весь свій словниковий запас. Вона знала, що мені іноді кортить почути її голос, її справжній голос.
— Ти чим займаєшся? — запитав я.
Звукоізоляція була недосконала, і я почув, як за перегородкою пролунало стрекотання. Її губи ворухнулися, і транслятор відповів мені із запізненням на декілька секунд, протягом яких я міг милуватися її обличчям і рухом її зіниць, що міняли колір, мов море у вітряний, хмарний день.
— Я згадую, чому мене вчила мама, — сказала Снігуронька холодним, байдужим голосом транслятора. — Я ніколи не думала, що мені доведеться самій готувати собі їжу. Я гадала, що мама дивачка. А тепер придалося.
Снігуронька засміялася раніше, ніж транслятор встиг перекласти її слова.
— Ще я вчуся читати, — сказала мені Снігуронька.
— Я знаю. Ти пам’ятаєш літеру «и»?
— Це дуже смішна літера. Але ще смішніша літера «ф». Ти знаєш, я зламала одну книжку.
Доктор підвів голову, відвертаючи лице від цівки смердючої пари, що повзла з пробірки, і сказав:
— Ти міг би й подумати, перш ніж давати їй книгу. Пластик сторінок при мінус п’ятдесяти стає крихким.
— Так і сталося, — сказала Снігуронька.
Коли доктор пішов, ми з Снігуронькою просто стояли одне проти одного. Якщо торкнутися пальцями скла, то воно на дотик холодне. Їй воно здавалося майже гарячим.
У нас було хвилин сорок, перш ніж прийде Бауер, притягне свій диктофон і почне мучити Снігуроньку нескінченними допитами. А як у вас це? А як у вас те? А як проходить у ваших умовах така-то реакція?
Снігуронька смішно передражнювала Бауера і скаржилася мені: «Я ж не біолог. Я можу йому набрехати, а потім буде незручно».
Я приносив їй малюнки і фотографії людей, міст і рослин. Вона сміялася, питала мене про деталі, які мені самому здавалися неістотними і навіть непотрібними. А потім раптом перестала питати і дивилася кудись повз мене.
— Ти чого?
— Мені нудно. І страшно.
— Ми тебе обов’язково довеземо до дому.
— Мені не тому страшно.
А того дня вона запитала мене:
— У тебе є зображення дівчини?
— Якої? — запитав я.
— Яка чекає на тебе вдома.
— Мене ніхто не чекає вдома.
— Неправда, — сказала Снігуронька.
Вона могла бути страшенно категорична. Особливо якщо чомусь не вірила. Наприклад, вона не повірила в троянди.
— Чому ти мені не віриш?
Снігуронька нічого не відповіла.
…Хмара, що пливла над морем, закрила сонце, і хвилі змінили барву — стали холодними і сірими, лише біля самого берега вода
Не треба було мені бачити її очі. Коли вона відкрила їх уперше на борту нашого корабля, їй було боляче. Очі були чорними, бездонними, і ми нічим не могли їй допомогти, поки не переобладнали лабораторний відсік. Ми поспішали так, немов корабель міг у будь-яку мить вибухнути. А вона мовчала. І тільки через три з лишком години ми змогли перенести її в лабораторію, і доктор, що залишився там, допоміг їй зняти шолом.
Наступного ранку її очі світилися прозорою бузковою цікавістю і трохи потемніли, зустрівшись з моїм поглядом…
Увійшов Бауер. Він з’явився раніше, ніж зазвичай, і був цьому дуже радий.
Снігуронька посміхнулася йому і сказала:
— Акваріум до ваших послуг.
— Не зрозумів, Снігуронько, — сказав Бауер.
— А в акваріумі піддослідний слимак.
— Краще скажемо — золота рибка. — Бауера не так легко збентежити.
У Снігуроньки все частіше був поганий настрій. Але що поробиш, якщо ти проводиш тижні в камері два на три метри. І порівняння з акваріумом було справедливим.
— Я пішов, — сказав я, і Снігуронька не відповіла, як завжди: «Приходь швидше».
Її сірі очі з тугою дивилися на Гліба, наче він був зубним лікарем. Я намагався аналізувати свій стан і розумів його протиприродність. З таким самим успіхом я міг закохатися в портрет Марії Стюарт або в статую Нефертіті. А може, це була просто жалість до самотньої істоти, відповідальність за життя якої дивовижним чином змінила й пом’якшила стосунки на борту. Снігуронька принесла до нас щось хороше, що примушувало всіх мимоволі чепуритися, бути шляхетнішими й добрішими, мов перед першим побаченням. Відкрита безнадійність мого захоплення народжувала в оточуючих почуття, середнє між жалістю і заздрістю, хоча ці почуття, як відомо, несумісні. Іноді мені хотілося, щоб хто-небудь покепкував з мене, посміхнувся б, щоби я міг вибухнути, нагрубіянити і взагалі поводитися гірше від інших. Ніхто собі цього не дозволяв. У очах моїх товаришів я був блаженно хворий, і це виділяло мене і відокремлювало від решти.
Увечері доктор Стрешній викликав мене по интеркому і сказав:
— Тебе Снігуронька кличе.
— Щось трапилося?
— Нічого не трапилося. Не турбуйся.
Я прибіг шпиталю, і Снігуронька чекала мене край ілюмінатора.
— Вибач, — сказала вона. — Але я раптом подумала, що якщо помру, то не побачу тебе більше.
— Нісенітниця якась, — пробурчав доктор.
Я мимоволі провів поглядом по циферблатах приладів.
— Посидь зі мною, — сказала Снігуронька.
Доктор незабаром пішов, вигадавши якийсь привід.