Сни Доброславу
Шрифт:
«Ти що, не чув як він кричав: «А ну стояти, малі, стріляти буду!»– в метрах ста чи двісті позаду нас. Тоді ще ворони раптом зненацька розлетілись і ми побігли. Я того власне і побіг»
«Так, так, ми також чули якийсь голос,» – піддакували інші.
Сам я голосу не чув. А може все таки…? В моїй пам’яті, десь на периферії спогаду, вспливає силует розлюченого діда зі старою рушницею. В рушниці сіль, звичайно.
Хриплим, наповненис димом «Прилуків» голосом, він кричить наче особисто на мене звідти, з безкрайого лісу соняшників, що закривають наші дитячі голови
«А чого ж ми не зупинились? Чому не поговорили з ним. Там же тих соняшників мільйон! Та куди там, мільярд, напевно! – відповів я. В свої шість років я важко розумів, скільки це «мільярд» – можливо, і зараз не зовсім розумію. Але точно знав, що це дуже-дуже багато. Так багато, що навіть побачити це число за один раз неможливо.
– Що йому, важко буде поділитись тими десятьма соняшниками?!
– Еее, бачу комусь дуже хочеться отримати заряд солі в сраку, – з висоти прожитих восьми років, зауважив мій ліпший друг дитинства. Всі наші «подільники» залились веселим сміхом. Чи то від моєї наївності, чи то від слова «срака».
Я й сам розсміявся.
– Предствляєш, скільки таких любителів халявних сємєчок як ми з тобою? – під підтримуючий, іноді переходячий на писк регіт наших компаньойнів, продовжував мій старший друг, – та на всіх наших пальцях не перерахувати! І що, всім соняшники роздавати?
Я трохи зніяковів і не знав, що відповісти, адже намагався підрахувати всі присутні пальці.
Мій товариш це очевидно помітив і підтримуючи поклав руку мені на плече: «Не хвилюйся, ти ще маленький. З віком зрозумієш: чим більше маєш, тим більш жадібнішим і злішим приходиться ставати. Без рушниці тут ніяк не обійтись. А як же інакше захистити своє поле?»
«Напевно, ніяк» – відповідав я своєму спогаду двадцятирічної давності, дивлячись на соняшник.
Напевно, без злості і рушниці ніяк.
"Козак без скальпу"
Останні промені помаранчевого сонця проколювали догораючі дахи занурених в ніч мазанок. Ніч, де не залишилось майже нічого, окрім вихваченої вогнем купи тіл, звалених наче сміття при в‘їзді до хутору. Безформенна, огидна, але притягуюча погляд – якби залишився хто живий, щоб на неї дивитись – вона приймала наві обриси і наче переривалася під надприродним світлом палаючої садиби.
Видовище настільки жахливе, що повністю відволікало від мерехтливих світла факелів в прикритих ставнях шинку – єдиному вцілілому будинку помираючого поселення.
Хоча, судячи по розносившимся з нього грубому сміху та жіночим благанням, життя скоро покине і його.
З останніми променями сонця із заходу з‘явився вершник. Привид в рудому спалаху помираючого дня лише на мить з’явився і тут же зник під покровом вступаючої у свої права ночі, щоб знову матеріалізуватись в яскравому світлі догоряючих залишків особняку Кодинцева.
Його появу супроводжував громоподібний тріск, з яким завалились колони веранди, а за ними і весь другий поверх. Стовб вогню та диму піднявся до самих небес, освітивши зловісну посмішку вершника.
"Давай же, сама ж цього хочеш!» —важко дихаючи, старий татарин намагався розсунити вкриті синцями ноги. Тяжкою лапищею утискав її голову солому поки дівчачі пальці залишали дрібні криваві мітки на жирному розчервонілому обличчі. Але ґвалтівник від цього розпалювався тільки сильніше. Кисле дихання роздуло довге каштанове волосся, слина капала на мертвенно-білі щоки, змішуючись зі сльозами, а волохата смаглява лапища придавила голову так, ніби намагалася розчавити череп.
З диким риком він розвів притиснуті до землі ноги. Різкий рух вперед, потім назад. Несамовитий хрип. Тонкі цівки крові розтікаються по землі.
Дівчина відчувала, як останні сили і гірше за те – воля до боротьби – покидають її. І наче єдиний відомий спосіб врятувати хоч щось – той, до якого вдавалася нещасна мати.
"Отче… (будь ласка, за що мені це) … небесах! Нехай святиться ім'я (нехай я просто помру)… Нехай прибуде… твоя…"
– Що ти там бурмочеш? Дивись на мене…
Товсті величезні пальці натиснули їй на віки, силоміць розімкнувши їх. І ось вона тут, віч-на-віч зі своїм кошмаром. Величезне засмагле рило дихало жаром смерті в обличчя і все, чого вона жадала, щоб це припинилося. Померти, забути і зустрітися з матір'ю, батьком, сестрами та братом в іншому, кращому світі.
"Хліб наш насущний дай нам сьогодні; І пробач нам… , як і ми…"
– Досить бурмотіти, я сказав!
Тяжка лапа з ще більшою силою придавила їй рота, ніби намагаючись вдавити всі зуби у горло.
" І пробач …, як і ми прощаємо … (Пробачити? ПРОБАЧИТИ? ТАК КРАЩЕ В ПЕКЛО – хоч до чорта, хоч до самого диявола піду, ТІЛЬКИ Б ОТРИМАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДПРАВИТИ ЙОГО – і всіх їх першими!)
З останніх сил вона прикусила придавлюючу її руку. Рот наповнився металевим смаком крові. Турок взвив і відсахнувся назад.
Але дівчина не планувала тікати, ні – з усіх залишків сил вона встромила пальці в очі монстру, що нависав над нею.
По хліву рознісся рев покаліченої тварин. Одним ударом солдат відкинув її до самої стінки. Голову накрило хвиля теплого забуття і дівчина встигла лише подумати, що зараз все закінчиться. Серце сповнилося полегшенням людини, зробившої все, що було в її силах. Краще вже померти в бою.
Стук, короткочасний булькаючий хрип і тиша. Тільки потріскування садиби, що догоряє недалеко.
І тут усе припинилося. Ні болю, ні тяжкої тяжкості величезного тіла, ні кислого смороду чужого дихання. Нічого.
Вона не знала скільки часу пройшло, коли знову розплющила очі.
Труп татарина з перерізаним горлом. Над ним – чоловік у червоному. Довгий кафтан, сорочка, заправлена в криваво-червоні шаровари. Чи то від крові вбитого, чи то природний колір вбрання. На голові – шапка того ж кольору. У світлі факела, що висить біля стіни, усміхнене обличчя набувало спільного з одягом відтінку.