Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
Твоє призначення — яке воно? Допомагати іншим знайти вихід, знаючи, що насправді виходу немає?
20.07.2009
Доводиться жити одночасно в трьох часових вимірах, переходити з одного до іншого, бачити, як в одному сіють, а в іншому пожинають посіяне. Іронія долі — земля Східної Пруссії, яка так гостинно приймала біженців та емігрантів зі всієї Європи, у середині 40-х років XX століття сама стає місцем, звідки примусово депортують мешканців. Найстійкіших і найбеззахисніших. Хоча в такий розклад карт на Постдамській конференції важко було спершу повірити людині зі здоровим глуздом.
Я вперше, мабуть, замислилась над тим, що
21.07.2009
Мертві на вулицях, наче сплячі. Життя як сон, і смерть як сон. Прокидатись не обов’язково. Сліпучий проблиск думки в темряві — і знову сон.
Збирачі трупів і збирачі кісток — яка ж велика між ними різниця. Перші належать зимі, другі — літу.
22.07.2009
Вночі приснилась бабуся, яка померла багато років тому. Вона народилась ще в позаминулому столітті. Ніби вона прийшла, сіла й плаче за столом про те, як вона тужить за Україною. І ми розгублено дивимось на неї, знаючи, що їй треба повертатися. Бабуся ніколи не плакала вголос. Тільки тихо. Кожного дня, в один і той самий час вона згадувала старшого сина, якого вбили молодим. І до самої смерті носила на грудях єдину його фотографію. У неї було п’ятеро дітей, але їй не вистачало саме його.
Навіть уві сні я відчувала увесь тягар її туги, безпросвітність ностальгії. Може, це попередження для мене? Адже моя мова — це моя справжня батьківщина.
23.07.2009
Учора подумала, що і я так: живу в підземеллі, куди немає входу, із ключем від дверей, й ніхто не знає, де я. Щоб вийти, мені потрібно довго йти в темряві, можливо, навіть у лабіринті. І те, що наприкінці — там світло, але світло може бути теж різним. Головне — не згадувати нічого з минулого, щоб не розірвалося серце. Що б ми не писали, ми завжди пишемо про себе. Тільки так можна відобразити світ.
Безліч облич, безліч біографій — врешті, тебе саму приймають за когось іншого, розіб’ють дзеркало твого серця прилюдно, в натовпі, й в уламках будуть відображатися різні обличчя.
Ранок творчості такий свіжий, полудень такий сліпучий, але сутінки — наче межа між смертю й життям — моторошні.
24.07.2009
Невелика книга Юрія Чернишова «Мандрівка по Кенігсбергу», тоненька, в яскравій м’якій обкладинці. Стає моторошно — усі світлини з дорадянської епохи оживають лише на розфарбованих листівках. Калінінград ознаменував початок ери мародерства й безкарного розкрадання в загальнодержавному масштабі, яка й досі триває. Частинки Кенігсберга розсіяні по цілому світу. Автор намагається зібрати їх докупи як пазли, але картинка — це картинка, і образи — це не самі речі. Кенігсберзькі цегла, каміння, порцеляна, книги в срібних палітурках, картини, що пахнуть димом, сажею, рибою та водоростями. Вони і в моєму місті. Кенігберг присутній усюди. Весь світ складається зі звичайних речей і речей з Кенігсберга.
25.07.2009
Втомлена душа занурюється в щасливий сон дитинства. Якби не було цієї рівноваги, ми б помирали набагато раніше. Учора я ніяк не могла почати отой щасливий сон, доки не уявила собі кущ бузку з його темним листям, яке дуже контрастує з цвітом. Отой морок усередині куща. Попереду найважче — пройтись вулицями Кенігсберга XIX століття, навіть зважитись на це важко. Чогось по праву руку у мене завжди Прегель. Замуровані береги. Я не знаю, що таке — бачити з вікна воду внизу, воду, яка омиває будинок. Для мене це завжди означає потоп, стихійне лихо. Хоч води я не боюсь. Завжди хотіла бачити біля себе якнайбільше води. Я радію повені.
26.07.2009
Хрест і меч — ось що таке 26 число. І хоч сьогодні день Сонця, я народилася в день Сатурна. Отаке маю щастя. Цікаво, під яким знаком народився Кенігсберг? І як би то скласти його гороскоп? Гадаю, це можливо. Потім подивлюся. Відколи День Львова почали святкувати на свято Юра, місто почало видаватися значно щасливішим.
27.07.2009
Жовте світло нічного міста. Прокинулась серед ночі, побачила це світло з вікна і згадала чужі міста. Жовте світло тоді було знаком самотності й безпритульності. Порожні вулиці. Більше страху, аніж відчаю.
Зруйноване місто, засипане попелом і снігом, освітлене пожежами — іншого кольору. В ньому більше страху, аніж відчаю. Воно прагне порожнечі й світанку.
І ще чорна безодня води, якою ковзають відблиски проїжджаючих машин. Тут немає точки огляду, лише точки прицілу й попадання. Хіба що Бог подивиться інколи й порятує нещасну людську істоту від загибелі.
28.07.2009
Недавно хтось сказав мені, що не можна написати сон, створити його за допомогою уяви. Може й так, але якщо взяти одну деталь зі справжнього сну… Коли я вчора писала роман, відчула потребу зупинитися, і в небо XIX століття увірвався літак-винищувач. І світ розпався на частини. Наразі я пишу, наче розучую якусь музичну п’єсу. Сьогодні збагнула одну важливу річ. Роман буде закінчено, коли сон стане нестерпним, і дійсність також нестерпною. Тоді настане час примирення. І війна внутрішня закінчиться, коли закінчиться війна зовнішня.
29.07.2009
«Страждання юного Вертера». Головний герой — складний, непередбачуваний, повнокровний. Але інші — тільки через його поверхові враження. А самі роздуми — як вони відрізняються від тогочасних роздумів філософів, не маючи жодної мети, лишень стати частиною цього світу. Чудове місце, де Гете описує траву і тихе життя маленьких істот. Цей захват перед життям такий чистий і щирий. Магічна книга, нею можна тільки дихати, а не аналізувати її. Убивці-літературознавці, вони чинять те, що чинять зі старими містами: будують вежі й торгові центри там, де не можна нічого будувати: в парках чи на цвинтарях. Вони змінюють обличчя світу, створеного почуттями чи здоровим глуздом, перетворюючи все на прибуток. І лише божевільні захищають старий світ, ладні померти через те, що їхні почуття зганьбили.
30.07.2009
Читання «Вертера» викликало в мене непереборне бажання піти світ за очі з дому, хоча б на півдня, й назбирати ожини, а по дорозі подумати собі над різними речами. Життя в чотирьох стінах за невидимими мурами міста часом викликає страшну нехіть. Місто розкидало свою павутину, павук повсякденності напав на мене, вкусив, і довів до стану анабіозу. Тому й психологія міського мешканця мені незнайома і я бачу місто ніби збоку. Як, зрештою, і село, що, безперечно, дуже виграшна позиція, яка допомагає відчути усі злами, вигини й прогалини буття.