Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
З мене поганий збирач інформації: тримаю усе в голові. Зрештою, мій роман не має жодного стосунку до політичної історії. Просто я опинилась в певних історичних епохах, замість того, щоб займатись історичним туризмом. Я всюди почуватимусь комфортно, чи в Кенігсберзі, чи Калінінграді, чи у якомусь вигаданому світі, полишена сама на себе, із загостреним відчуттям небезпеки. Тільки б не тут.
11.09.2009
Роман Канта із зоряним небом почався ще в дитинстві, коли мати вперше звернула його увагу на зорі. Дитячі враження — це та матерія, з якої кожен будує собі Всесвіт. Любов до зоряного неба допомогла Кантові вибудувати не лише власну космогонію, а й систему
13.09.2009
Учора на презентації мене вразило зауваження про те, який важливий простір між словами в моїх текстах. Справді, слова можна полічити, замінити іншими словами, підробити, але простір між ними — це моя особиста творча свобода, куди я пускаю далеко не кожного. Магію слів можна відчути або не відчути. Ця речовина летка, і концентрація її мусить бути високою, аби щось дійсно змінити. Я дуже рідко читаю щось уголос, тому що боюсь завести слухачів туди, звідки вони можуть не повернутись.
15.09.2009
У підземеллях замку Гербуртів, де я була вчора, знаходяться залізні двері, вхід до іншого світу. Як у моєму романі — двері в брудному підвалі, через який потрапляєш у весну. Тривіальний світ XIX століття, розквіт фантазій Гофмана і Де Ліль Адана, й фантастичний світ середини XX століття, коли війна безжально здирає всю позолоту із випещеної моралі. А у XXI столітті розкриття таємниці — вгамування людської жадоби наживи чи марнославства. Коли за залізними дверима скарб, а не визволення.
16.09.2009
Дедалі глибше занурюючись в осінній туман, згадуватиму чужі літо й весну. Вічні мої мандри по інших життях — куди від них дітися. Ніде не зупинятися, завжди поспішати, розуміючи, що і це не твоє призначення.
21.09.2009
Коли пишеш велику річ, вона наповнює твої дні думками про себе, а ночі — снами. Ти думаєш про неї з теплом наче про близьку істоту, і тоді твоє життя набуває сенсу. Люди, які цього не пережили, не розуміють тебе, твоєї внутрішньої гармонії, спокою, врешті, твого пильного інтересу до певних явищ. У якийсь момент я відчула, що потрібно щось змінити. Мені стало нестерпно в підвалі, схожому на склеп, під зруйнованим будинком, і вихід з нього мені захотілось зробити святковим, наче вихід Попелюшки з будинку батька. Уява і свобода — це два крила, на яких Іммануїл Кант здійнявся над заскорузлим мисленням своєї епохи, і він у моїй книзі стає тим ангелом-охоронцем, що допомагає звичайним людям вистояти.
Через мій пильний інтерес до Канта чимало хто думає, що я пишу роман про нього. Книг про Канта написано безліч, але хто напише про бідного Йорика?…
22.09.2009
Рядки, що їх я пишу від руки в зошиті, нагадують ланцюжок пташиних слідів. Коли дійде до передруку, як я лаятиму поганий папір, бліде чорнило і власний почерк. Але цей сповільнений набір спонукає мене до думки, і текст починає змінюватись. Так би мовити, вторинна магія. Я могла би написати роман за три місяці, але то був би провал. Мені треба потримати в руках кожне слово. Як і кожна людина, я піддаюся спокусі, але тільки не тоді, коли йдеться про моїх персонажів. Вони для мене живі люди.
23.09.2009
Знайшла вчора статтю про евакуацію німців із Кенігсберга. Спогади тоді 14-річного хлопчика. Ніхто не запам’ятовує краще деталі, ніж дитина. Він розповідає, як після довгих поневірянь сів на поїзд, але потім той поїзд повернули назад, до Кенігсберга. Тоді йому вдалося сісти на корабель у Пілау. Інші пішли по кризі й потонули. Виявляється, за евакуацію треба було платити викуп: десяток душ на зґвалтування і розстріл. Це продовжилося потім у Боснії і Дартфурі.
Потім той уже старим приїхав шукати заховані його дідом речі.
Революційна заява Канта про те, що війни — не спосіб розв’язання конфліктів, народилася в Кенігсберзі.
24.09.2009
Я звикла писати увечері, коли темно. За півгодини сила фокусується в пучок думок і спрямовується в потрібному напрямку. Я відчула порух персонажів, а потім вони самі змусили підійти до вікна. На вулиці тричі проїхав на коні не надто вродливий і не надто молодий пруський офіцер. Потім підемо купувати разом з вчителькою капелюшок, але офіцера вже не буде. У нього обов’язок перед батьківщиною. У мене також обов’язок: треба поїхати на цілий день. Звичайно, це недобре, коли творчість на останньому місці серед справ, але така вже доля всіх малозабезпечених письменників.
25.09.2009
Цілий день в чужому місті. Три зустрічі з читачами, і як нагорода — трохи містики. Виявляється, неподалік від Стрия було місто, від якого нині залишилась тільки розфарбована статуя мадонни серед зораного поля. У містечку мешкало 800 людей: євреї та поляки. Мені так і не сказали, що ж таке трапилось у 1946 році. Тільки натякнули. Місто, що зникає в середині XX сторіччі, без згадки в історії, це дуже дивно. СОКОЛІВ — місто називалося СОКОЛІВ.
26.09.2009
Осінь постійна, статечна, респектабельна. Вона впорядковує землю, обіцяє відпочинок й гарний теплий сон. Як сказав Шевченко: «Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий».
А нині вона вдалася теплою й світлою, тільки я так мало нею втішаюся. Вже пізно, майже вночі сіла писати роман, і раптом чуже життя заговорило несподівано за себе, сколихнулось відчаєм нездійснених бажань, не захотіло бути просто статистом. Всі годинники Кенігсберга саме пробили полудень, і повітря порушило мирний плин буденної свідомості. Для того, щоб щось трапилося, потрібна тиша.
Можна звичайно робити стилізацію під XIX століття, заповнити простір антикварними речами, зниклими словами, досипати більше прянощів, зав’язнути, як муха в меду, в вітальнях пруських бюргерів, але для мене важливі саме такі моменти, коли людина починає себе усвідомлювати і бачить, який світ насправді, бачить зв’язки, що пронизують його, бачить тканину буття. Недаремно мене так завжди приваблювала екзистенційна проза.
27.09.2009
З кожним новим великим твором у мене змінюється манера писати, навіть словниковий склад. Зрештою, нічого дивного, бо пишу про різні епохи. Однак гадаю, справа в тому, що я мушу змінюватись сама, щоб вийти з лабіринту інформації й вражень про неї. А всілякі довколалітературні розмови, вони приємні для початківця. Чим менше говориш про літературу, тим спокійніше на душі. Тут головне — вижити до кінця роману, бо ж, виявляється, вижити треба і в мирному Кенігсберзі середини XIX століття. Я помітила, що мене чомусь тягне до теми станової та майнової нерівності, утім, лише в моральному аспекті. Якісь вперті ремінісценції з Джона Фаулза. Не знаю чому. Подивлюся, що буде далі. Вибору не існує, просто інтуїція підказує, куди звернути, щоб вижити.