Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
26.08.2009
Доводиться зустрічатись з людьми, чия уява мертва, а розум працює лише в одному напрямку. Людину без фантазії важко назвати людиною. Це — інша раса. Фантазія нагадує філософський камінь: вона трансформує матерію, хоча нічого з нічого створити не може. І якщо вона зникає, світ висихає наче пустеля.
Крім здатності нестандартно мислити та фантазувати, потрібно ще й досягнути певного рівня мистецької правди, яка завжди співвідноситься з особистістю автора. Він не може брехати самому собі.
27.08.2009
Хоч
29.08.2009
Втеча в колесі долі від самої долі. Міста оточені невидимим кільцем. Ще тісніше кільце побуту. Ще тісніше кільце внутрішнього самоконтролю. Який сенс у цьому? Чому кожна жива істота прикріплена до певної території? Форма кола не дає їй шансів вирватися за межі, лише увійти в нове коло, ширше або вужче, де вона прагнутиме опинитися в центрі. І це називається символом досконалості…
Чи не таке саме відчуття виникло у Канта, і він захотів створити іншу форму досконалості, не розширюючи кіл, а звужуючи їх до безкінечності? І стержень долі став просто скалкою в пальці. Мине ще багато часу, перш ніж ми відчуємо біль, який відчував філософ з Кенігсберга.
31.08.2009
Маю надію, що осінь нарешті вирве мене з тієї затхлої атмосфери літа і наповнить дім свіжим повітрям. Відсутність самодисципліни, що не давала повноцінно працювати ціле літо, з’явиться знову, і я нарешті більшменш регулярно навідуватиму Кенігсберг. Просто відчуваю його поклик, зелений зошит докірливо позирає на мене з хлібниці, вирізки з газет надійно сховані від котів, а я все думаю, чи зможу я доповнити згодом текст вкрай необхідними історичними деталями, чи нишпорити зараз по книгах. Але час у місті пролітає так швидко.
Весь час думаю про кенігсберзькі марципани, які вони. А заразом і про мигдаль. Смак дитинства, обірваного війною. Майже як у Пруста — тістечко «мадлен». У цьому щось є, чи, точніше, було. Риба, марципани, криваве кенігсберзьке вино і поля з рівними рядками картоплі. Яка там земля під Кенігсбергом?
01.09.2009
Не можна нав’язувати людині-письменнику позитив, апелюючи до його відповідальності за читачевий спокій. А як часто це роблять критики і самі читачі. Про мистецтво досягати катарсису ніхто не згадує. Той же «Гамлет» страшенно депресивний, однак ніхто цього не відчуває. Коли письменник створює повнокровний образ, не мають значення сюжет і фінал твору. Позитив чи негатив — це до Дейла Карнегі, який навчив усіх посміхатися. Мені розповідали про одного американця. «Як Ваша дочка?» — питають його. А він шкіриться: «Померла!». «Все гаразд», — ще одна коронна фраза з американських фільмів-жахів.
Не люблю, коли коментують мої тексти з точки зору позитиву чи негативу. У людині є внутрішнє світло, яке повинне проступати в темряві. Це знак її свободи й незалежності.
02.09.2009
Ми переходимо через реальні мости, не розуміючи символіки цього дійства. У пори року, у пори життя. Перехід через міст завжди хвилює, його відсутність викликає розпач. Я мало над цим думала, але вчора чомусь згадала малюнок — проект моста через Берінгову протоку. Цього моста не існує, але його зображення таке реальне. Не існує більше дерев’яного моста в Урожі, але я продовжую ним ходити. І, само собою, виникають асоціації з Кенігсбергом, мостами, які були колись і є тепер. Вони так само дуже реальні. «Якби Г. знав, що в XX сторіччі не існуватиме моста, по якому він їде зараз, він думав би зараз про цей міст, присвятив би йому щонайпильнішу увагу, замість того, щоб думати про речі, які існуватимуть завжди, наприклад масове цвітіння бузини, вкритої шпанськими мушками». Цієї фрази нема в романі. Вона щойно себе створила. А мені час йти.
04.09.2009
Ось і дощі прийшли до нас. Я вчора увечері думала про те, кто кого створює: я своїх персонажів, чи вони мене. Нічого дивного, що вони вже ходять по світі й часом я їх зустрічаю, хоча не завжди вони мене впізнають. А коли пізнають ближче, нічого доброго з того не виходить. Себе мені чомусь більше шкода, ніж їх. Бо я одна, а їх багато. І час втікає, хоч порозбивай усі годинники на світі.
05.09.2009
Так рідко з’являюсь на люди, що на світському прийомі не впізнавала людей, що зі мною віталися. Ніби й своя, та не зовсім. Усі поважні, статечні, підлаштовувалися під інтер’єр і солідність заходу. Нудно було. Як ото Герману. Бракувало лише божевільного, що порушує спокій півоній у вазі. Такі асоціації виникли у мене аж вранці. Відчуття того, що у мене вкрали час, який я могла використати по-іншому, окрім усього.
Вираз обличчя давнього товариша, в якого кілька місяців тому раптово помер брат, був спокійний, але я відчувала, наскільки він глибоко переживає цю втрату. Не було потреби висловлювати своє співчуття — він бачив його. Кожна мить життя прозорою плівкою нашаровується на те, що я пишу, і розчиняється в ньому.
06.09.2009
Пізно увечері, коли вже не було ні на що сили, я розгорнула зошит і увійшла в чужий сон так легко й невимушено, наче у теплу воду ріки. Я почала спостерігати за кінцем світу, в якому падали зорі й розколювалось небо Канта. Це було справді дивовижно, і згодом я наважилась залізти в кишеню до Г. і вийняти у нього вату з вух, про яку він забув. Мені байдуже, чи комусь цікаво читати рефлексії відставного прусського офіцера й новоспеченого прусського поміщика, який уже не той і ще не інший. Прилучення до таїнства творення словами посилає всіх до дідька, як критиків, так і читачів, так і решту світу, в тому числі й жителів Калінінграда, які будуть тикати мене носом у текст і казати: «Що ж це ти написала, усе було не так!». Я, можливо, подумаю про це згодом. А може, й ні.
Єдина свобода на цьому світі — це свобода творця. Але творців катастрофічно бракує. Дехто навіть не здогадується про силу, котра дрімає в ньому, пробиваючись крізь сон життя.
07.09.2009
Осінь прийшла, ще каламутна й сіра, невистояна. Цього разу в моєму романі пори року десь на задвірках, бо війна не дозволяє спостерігати за перемінами неба й землі. Тільки квіти, принесені в дім, чи зламана гілка нагадуватимуть, що усе йде, як було задумано.