Снулль вампіра Реджінальда
Шрифт:
На третину – рослина, на третину – тварина.
На третину – невідь-що за капость.
Крізь розколину протиснулося м’ясисте створіння, схоже на жовторожевий глек із покришкою. Глек ріс на короткій ніжці зі стебла ліаноїда. Жадібна пульсація чітко давала зрозуміти: саме цим органом ліаноїд харчується. Цвинтар накрила щільна хмара смороду: гнилі фрукти, тухле м’ясо, кошик золотаря. Облямована по краях шпичками, загнутими всередину, покришка глека відкрилася. Оголилося нутро рота-шлунка, лискуче від активно діючого секрету.
Ріст Пекельного Фагота уповільнився.
Глек
– Є!
Кручек стомлено поворухнув плечима й почав розминати затерплу від напруги шию. І тут він завмер, вражений до глибини душі. Мерзотник-снулль, цілий і неушкоджений, зі знущальною повільністю виплив із глека, просочившись крізь його стінки. Здавалося, він навіть не помітив нападу Пекельного Фагота. Хіба мало хто тут жвакає?
Ліаноїд розчаровано цмокнув.
І ковзнув назад під землю, затягуючи розколину.
Фортунатові пальці зсудомило: «мармурове віяло» вимагало завершення. Ну що ж, коли не вийшло в доцента, черга за мисливцем… Гострі крем’яні пластини, виринувши нізвідки, розшматували снуллеву плоть і зі свистом полетіли геть. А користі?
Нахабний снулль тільки похитнувся – цілийцілісінький.
Висока Наука пасувала перед носієм кошмарів!
* * *
Фон Тирле нарешті вийшов зі ступору. І кинувся геть, навіть не намагаючись обернутися на кажана. Далеко відійти йому не вдалося: снулль наздогнав утікача в одну мить. Обплів мацаками, роздираючи присосками одяг; повільно підтяг до дзьоба, який зловісно клацав.
Жовтки очей байдуже вивчали жертву:
«Ач, який допитливий!»
Вампір сіпався в мерзенних обіймах, але, схоже, підкорився своїй сумній долі. Зате Ікер Тирулега раптом відірвався від стіни, упав рачки, підхопився й боком, як краб, кинувся до снулля. На ходу він дістав склянку з прозорою рідиною. Одним рухом старий витяг корок – і розмахнувшись хлюпнув із посудини на снулля, зайнятого з’ясуванням стосунків із заблудлим упирем.
Там, куди потрапила рідина, плоть тварюки з сичанням здулась і взялася смердючими пухирями. Снулль знову заверещав. Де не впоралася Висока Наука, зненацька подіяв заповітний засіб ловця – мурашиний сік. Жаль, його не вистачило, щоб остаточно вгамувати велетня.
Раз-другий – і склянка спорожніла.
Снуллева плоть чаділа та шкварчала, як жир на розпеченій пательні. Але чудовисько було живе. Не звертаючи уваги на отруту, що роз’їдала тіло, спрутомедуза дедалі дуже стискала мацаками обм’яклого вампіра.
Венатор рвонув із піхов шпагу, розуміючи, що це скоріше буде жестом розпачу. Ноги стали ватяними і відмовлялися коритися. Руки налилися свинцем. Усе довкіл зробилося хистким, ірреальним. Досвіткові сутінки? – Ні! Сам того не очікуючи, Фортунат Цвях вічна-віч зустрівся з власним кошмаром: першим дитячим видивом геєни!
Світобудова дала тріщину. Відкрилася щілина, і в її глибині…
Пекло.
Хоч би куди повернув голову венатор, пекло пливло за ним. Страх дитяти, яке ще мить тому вважало себе мужчиною. Подих
Дорослий Фортунат намагався заспокоїти малого, який жив у його душі.
Нічого не виходило.
А Матіас Кручек знову стояв біля постелі померлої дружини, безсило ридаючи над її тілом. Амулети не допомогли, і обряд не спрацював, і лікарі розвели руками. Агнеса померла, минув час, йому сниться, що вона померла, – та ось пробудження, і радість, що це сон, і біль, що цей сон – ява, і знову, і знову – по колу…
Ікер Тирулега зіщулився, обхопивши голову руками – самодин посеред величезного порожнього простору – від обрію до обрію. Рівна, як стіл, поверхня. Бездонний Овал Небес над головою. Старому, який виріс між двох стін Рагнарської ущелини, хотілося стати маленьким, непомітним, перетворитися на кузьку, комашку, дурного мураху, затиснутися в якусь щілину – тільки би зникнути з цієї розпеченої пательні. Але порятунку не було. Він навіть не міг зажмурити очі, бо він усе одно бачив навіть крізь міцно заплющені повіки, крізь долоні, в яких намагався заховати лице…
І ніхто не заважав спрутові кольору засохлої крові пожирати Реджинальда фон Тирле.
Ніхто.
Гострий дзьоб безжально рвав плоть. Вона не встигала відновитися, зяючи майже безкровними ранами. Присоски впивалися в шкіру, висмоктуючи й переварюючи соки жертви. Жалюгідні спроби опиратися були просто смішні. Неймовірним зусиллям фон Тирле визволив голову зі смертельних обіймів. Хотів гукнути: «Рятуйте!» – але мацаки затисли горло, і голос зірвався в придушене сипіння. Немов насміхаючись, із міста долинув звук труби. Якийсь веселун ні сіло ні впало вирішив зіграти побудку.
Вальпургіналії тривали.
Сурмачжартівник збився на «Тарантелу», видув п’ять тактів бадьорого маршу – й заграв кавалерійський апель. Фон Тирле ще пам’ятав ці звуки: сигнал скликання вершників після атаки. Тоді, під Трендау, їх зібралася небагато: жменька божевільних переможців.
Співає труба.
«Кірасири! В атаку! Палаші наголо!»
Земля двигтить під копитами коней…
Мертве серце стрепенулося в неживих грудях. Рани наповнилися кров’ю, вона пухирилася. З ясен висунулися ікла, з пальців – криві пазурі. Шкода, немає палаша. Та дарма, обійдемося! Отже, снулль! Отже, ти жируєш, а я сплю та помовчую?!
Снулль заверещав, коли жертва вчепилася в нього пазурами й іклами.
Із розпачем смертника фон Тирле вгризавсь у ворога. Він відкушував і випльовував шматки слизької плоті, роздирав спрута на частини, відриваючи мацак за мацаком, які конвульсивно смикали. Обидва впали на землю. Підім’явши потвору під себе, вампір наліг зверху. Уже непритомний, засліплений болем, приголомшений втратою крові, він і далі нестямно рвав снулля – той кошмар, який усі ці роки спав із ним в одній труні.
Сурмач давно замовк.