Снулль вампіра Реджінальда
Шрифт:
– …ми стоїмо на порозі підтвердження дослідним шляхом теорії циклічного розвитку некорінних інферналів! Крім того, викрадення снулля, напевно, спричиняє тимчасову деградацію вампіра. Ти – мисливець, ти повинен розуміти! Небезпечного й сильного упиря тепер можна банально «опустити» за шкалою Тремменса, викравши його персонального снулля! А потім, ослабленого, ліквідувати або винести догану…
– …крамниці скрізь відкривай. У крамницях торгуй, ліверант бери!..
– Жаль, що фон Тирле так болісно сприйняв порушену тобою тему. Так, це є непрямим
«Психея-найманка? Мудрагель ти, друже дитинства! Саме в такій ролі я й виступав минулої ночі. Хто б міг подумати?..»
– Добродії! Ви мене чуєте?!
Дослідники прикусили язики.
– Усе це чудово. І теорія, і практика, і майбутні прибутки. Однак я змушений вас розчарувати. Фон Тирле бажає повернути свого снулля. Я дав йому слово відпустити на волю цього летючого мухомора. Сьогодні ж.
– Упирець хотіти возвернуть кошмар? – украй здивувався Тирулега. – Навіщо?!
– Не хоче, а палко бажає. Матті, він фактично підтвердив твої висновки. Я потім розповім. Фон Тирле надзвичайно цінує пекло, в якому перебуває щодня. Вибачте мені, пане Тирулега. Напевно, я не мав права все вирішувати самодин. Але ж ви збиралися знищити здобич…
Старий сумно зітхнув.
– Я розуміти. Якщо йому снулль доконечно потрібний – я випускати.
– Нічого, ви інших наловите, – підбадьорив морфініта Кручек. – У місті розважається безліч вампірів. Ходи собі від світання до смеркання та й лови сачком…
– Інший снулль ловити, виходить, інший упирець мучити, – заперечив старий. – Кепсько. Душа в мене болів.
– Так це ж упирі! Кровосмоки! Чого їх жаліти?!
– Еге ж. А душа все одно болів.
– Людям користь буде! Ще й грошей заробите. Ви ж хотіли розбагатіти?
– Так воно-то так. Ваша правда є… – непевно вимовив старий.
Він задумався й підбив підсумок:
– Але цей погань таки випускай треба.
– Постривайте! Фон Тирле дуже просив показати йому снулля перед звільненням. Він його жодного разу не бачив. Ми домовилися зустрітися біля склепу, перед світанком.
Збуджений теоретик по-юначому підхопився.
– Я обов’язково повинен при цьому бути! Ходімо мерщій!
– Гаразд, – кивнув лагідний морфініт. – Старий Ікер іти разом із голубчики, нести снулль. Тільки капелюха надіти й мурашиний сік узяти. Коли такий злющий снулль нести – мурашиний сік ой як потрібен…
* * *
– Ну, то де він?
Цвинтар потопав у тумані. Все навколо залило вівсяним киселем. Немов ранні пташинки потрапили в Простір Між Світами, в Царину Розподільчої Імли. Рукотворними стрімчаками стирчали верхівки надгробків і пам’ятників. За десять кроків темніла кам’яна брила склепу – житла Реджинальда фон Тирле.
Вампір не квапився вийти.
Досвіток – смутний час доби. Нічна темінь порідшала, витончилася, зробилася хиткою й оманливою. Місяць сховався на спочинок, зірки згасли, а сонце не поспішає викотитися зза обрію.
А тут ще безсонна ніч, очі злипаються…
Венатор мазнув долонею по мокрому від роси листю упокійника. Провів по обличчю, стираючи сонний одур. Поруч мерзлякувато пересмикнув широкими плечима приват-демонолог. Начебто й літо в розпалі, а вогко, гнітюче, дрижаки діймають. Ловець снуллів присів навпочіпки у вузькій ущелині між двома меморіальними стелами. Його чорний капелюх плавав на поверхні мрячної сутіні.
Старому було якось не по собі, але він кріпився.
– Він боїться. Хоче побачити снулля, але не може перебороти страх.
Кручеків голос лунав хрипко, мов у застудженого.
– Судячи з того, що ти розповів нам по дорозі, його фобія дуже сильна.
– Я спробую його намацати, – буркнув Фортунат. – Напевно, десь поряд ховається…
Мисливець на демонів розкинув «Вовчу мережу», накривши неабияку частину цвинтаря. Біля склепу миттю постав силует у тьмяно-мерехтливих некроеманаціях. Відчувши доторк мережі, вампір нервово заворушився.
– Пане! Я вас знайшов, хай вам абищо! – венатор навмисно обрав глузливий тон. Якщо у фон Тирле збереглися бодай залишки гордості, це подіє. – Виходьте. Ваш снулль чекає на вас.
Якусь хвилинку фон Тирле вагався: у прямому й переносному значенні слова. Потім він розплився ляпкою та й зник. Забурлив туман, розпухнув білястими хмарами – одна мить, і з них виткалась як є Реджинальдова постать.
Вампір був спантеличений.
– Ви пунктуальні, добродії. Прошу вибачення, що змусив вас чекати. Отже, чи можу я побачити?..
– Можете. Пане Тирулега, прошу вас.
– Доброго ранку, голубчик. От, любовайтеся.
Морфініт виринув із туману. Завдяки борошнистому кольору лиця та чорному балахону, він скидався на посталого мерця більше, ніж Реджинальд.
– Отут, в екзипулі. Не боятися, він у пастці.
Тирулега підняв райдужну клітку зі снуллем, аби вампір міг як слід розглянути бранця. Але той не квапився наближатися. До пояса потопаючи в брудно-сизій імлі, він пішов по колу і залишив старого з його здобиччю в центрі. Снулль у клітці нервово заворушився. Потвора невлад бликала чотирма очами. Здавалося, вже зійшло сонце, і світло терзає снуллеві очниці.
Обійшовши ловця, вампір рушив на друге коло.
На третє.
Четверте.
Це нагадувало дитячу гру в «карусельника».
Старий крутив головою, вивертаючи її мало не на сто вісімдесят градусів. Снулль дедалі більше нервував, сплітаючи мацаки вузлами. Тіло його почало пульсувати в дивному, заворожливонебезпечному ритмі. З бородавок виступили краплі пекучої отрути.
Краплі яскраво блищали.
– Не лови ґав, Фарте, – шепнув приват-демонолог. – Можливо, ми – перші свідки такої зустрічі!
Венатор мовчки кивнув, спостерігаючи за розвитком подій.
– Не такий уже ти й страшний… – бурмотів між тим фон Тирле.