Снулль вампіра Реджінальда
Шрифт:
Снулль захвилювався.
Із бородавок тварини виступили крапельки безбарвної рідини.
– Бачити?! Злючий інкубоніс… кошмар. Мені рука обпалити! – Тирулега показав забинтовану долоню. – Отрутний піт. Чотири очі ляскай. Забагато різний чудність май. Уперше такий дрянь піймати. А я каптор іртаз… ловці снуллів понад сорок років! І – ось. Голубчики, я не знати, навіщо цей снулль. Отрута варити? Я не знати, який отрута виходити. Хто купить?
Тирулега був засмучений.
– Ви по гроші зайти? Вибачати старому дурневі, але я в
– Що ви, пане! – поспішив заспокоїти ловця Фортунат. – Ми зовсім не по гроші прийшли. Ви нічого нам не винні. Це взагалі не наш снулль. До речі, там, на цвинтарі… Ви нас нітрохи не потурбували!
– Навпаки, – приєднався до друга Кручек, – ми вдячні, що ви позбавили нас від цього кошмару.
Тирулега розгублено дивився на магів. Наїжачений, у чорному вбранні, він був схожий на спантеличеного ворона. Відчувалося, що старий ошелешений не менше, ніж хвилину тому, коли «катував» дивного снулля.
– Я ні крихти не розуміти. Ви казати: не наш снулль. Казати: я рятувати. А я відчувай, що ваш! І не ваш у той же час. Я старий дурник. Я один раз бачити схожий снулль. Ловити його для пан оберквізитор фон Шмуц. Теж – свій і чужий відразу. Але той снулль – смутний. Добрий. А цей – злющий, падлюка. Ні, не розуміти я…
Приватдемонолог зітхнув:
– На жаль. Ми якраз і сподівалися, що ви нам проясните ситуацію. Снулль справді не наш. Ми просто втрапили в чужий сон. З магами таке буває.
– Так, так! – закивав Тирулега. – Чужий сон приснить! Я знати!
Фортунат потягнувся до райдужної клітки.
– Не торкати! Він печеться!
– Дарма, я звичний, – промурмотав мисливець на демонів і доторкнувся пучкою до мацака. Він чекав опіку, болю, укусу, нарешті. Але замість цього…
Наче струмом вдарили.
Брудний, вошивий волоцюга у плетенім каптурі, у драному, наскрізь провіяному вітрами плащі порпається в покидьках. Химерні металеві баки високі, доводиться ставати навшпиньки. Інакше до сміття не доберешся. Сморід, бридке місиво розповзається під пальцями. Голод терзає шлунок, груди рве пазурами надривний кашель. У коліна мовби насипали товченого скла. В душу наплювали. Туга, порожнеча, безвихідь. Позаду – сльота, попереду – лід.
Самотність.
Смерть.
Скоріше б.
А втім, смерть – лише хвилинний перепочинок…
– Агов, ти! Ану, чвалай звідси…
– Ви… ви теж? Кепсько. Страшно. Жити не хотіти. Лягти й здохнути. Я відчув, коли він мене палити. Нічого не бачити, не чути – нудота…
Венатор лише мовчки кивнув.
Тирулега того сну не бачив, але відчуття описав точно.
– Це не людський снулль, – припинив Фортунат ходити околяса. – Він прилітав на цвинтар до вампіра. А потім, коли ми вторглися, дав спокій сплячому вампіру й вилетів зі склепу: подивитися, хто тут сторонній…
– До вампір? Я мав здогад, мав дуже кепський, злющий.
Ловець снуллів замислився. Вуса старому обвисли. Біле, борошнисте лице налилося кров’ю. Прагнення скоріше позбутися малинового снулля боролося в душі морфініта зі шляхетністю чесної людини.
– Ні, голубчики. Відпускати не можна. Знову зло нести, погань, капость. Треба вбивай, а як це робити – я не розумій. Сік із мураха душать різні снулль. А цей зараза душити, не душити – я не знати…
Старий із сумнівом похитав головою.
– Постривай. Не треба його вбивати, – втрутився приват-демонолог. – Ми хочемо спершу дещо з’ясувати… Ви не могли би потримати його в себе? Недовго, день-два! Ми готові заплатити за турботи.
Кручек виклав на стіл монету в один гривнінг.
– Що ви, що ви! Це надто багато! – замахав руками чесний морфініт. – Половина від ці гроші вистачити цілком. Я потримай!
Відвага старого ловця захоплювала. Пробути ніч у номері, де в райдужній клітці шаленіє снулль вампіра, – це вам не дружині голову морочити…
* * *
На вулиці Кручек смутно зітхнув.
– Утомився я. Старію. Ніч прогуляли, – він узявся загинати пальці, – вранці не виспався… Удень – розрахунки в Палаті. Інкубоніс на додачу… Ні, з мене досить! Піду, мабуть, до готелю.
Він і справді був змарнілий.
– Ти що, Матті? Свято ж! Вальпургіналії! – спробував розворушити друга Фортунат. – Коли ще ми сюди вдвох виберемося? Набридло пиття – ходімо на симпозіум. Сьогодні гросмейстер Клофелінг доповідає. Запереч йому, виступи в дебатах, розвійся… Ну хочеш, із дівчатками познайомимося! Он скільки їх отут, на будь-який смак…
– І не вмовляй! Жодних симпозіумів. А щодо дівчаток, – приват-демонолог значуще посміхнувся, – то це до нашого юного друга. Сьогодні йдемо з ним у Палату… Бачу, в пана Пумпернікеля вуха яскраво-червоні, хіба що дим не йде. А очі сяють. Видно, що хлопець сам не свій. І шия геть подряпана. Ну, я не витримав, переборов природну делікатність…
– Розколовся?!
– Спершу вагався, потім розповів. Мовляв, прокинувся, а з ним у ліжку – гірська левиця! Здоровецька! І нумо його облизувати!.. А язик – такий шорсткий…
Маги добродушно розреготалися.
– От! Бери приклад, Матті. Людина відчула, що таке свято!
– Ні, нам ліпше – спатоньки. Завтра – вимірювання градієнтів здобувачів. Зіпсую динамічну серію – ганьба неминуча. Ти йди, розважайся, а я – до готелю.
Хвилину-другу Фортунат стояв біля входу в «Тихий закуток», погойдуючись із п’яти на носок, і дивився вслід другові. Масляні ліхтарі, освітлюючи вулицю, кидали вохристі мазки на спину Кручека. Тінь приват-демонолога двоїлася, троїлася, рухалася по бруківці, по стінах будинків. Здавалося, проекції крокуючої людини в якусь мить починають жити власним життям. Так навіюваний сон буває настільки схожий на реальність, що їх важко відрізнити.