Снулль вампіра Реджінальда
Шрифт:
Час спливав.
Ніч змінила день.
Ява – сон.
Снулль прилітав їсти ще не раз. Нарощування здібностей уповільнилося, але тенденція збереглася. Останнім часом вдавалося бачити відразу два сни: перший – про хворого волоцюгу в підвалі, а другий – про снулля, що насолоджується безгучно волаючою трапезою.
– А якщо його вбити? – запитав гачка-батька фон Тирле, відчуваючи жах від самого цього запитання. – Я про снулля. Вбити, зловити, заґратувати. Зітерти в порошок. Найняти ловця-морфініта. Навиворіт вивернути гадину!
Гачок зітхнув.
– Ще гірше буде. Так, сни перестануть снитися. Але ти почнеш деградувати: не щодня, а щогодини. Вигляд нетопира? – забудь, пташок. Туман? – навіть кашею не розтечешся. Ікла затупляться. Погляд утратить демонічність. Від самого запаху осики тебе трястиме. Від часникової лушпайки покриєшся виразками. Про срібло я навіть казати не хочу. Тільки вимовлять: «Срібло!» – а ти вже весь гориш.
– А голод? Спрага?
– Із цим – навпаки. Жерти захочеш, немов рік зі склепу не вилазив. І що найприкріше – питимеш, і не напиватимешся.
– Надовго?
– Поки новий снулль не з’явиться. Чекати маєш його, як порятунку. Зрозумів, дурненький?
Із розповіді гачка складалося враження, що він говорить не з чужих слів. Надто вже дрижали пазуристі батькові пальці. І губи він облизував: пересихали від монологу.
– Я зрозумів, – кивнув «пташок».
Реджинальд фон Тирле, еталонна одиниця вампірів Брокенгарца, не знав, що колись йому доведеться благати нещадного венатора відпустити мерзотника-снулля на волю.
* * *
За вікном скрипки заграли танцювальну.
Почався шум. Підпила юрба проходила повз «Дракона й Лілію». Слухаючи смутну повість фон Тирле, якось забулося, що в місті – Вальпургіналії. Сміх, пустотливі вигуки здалися недоречними, як на похоронах. Пронизливий дискант злетів над загальним гомоном, угвинтився в небеса, підсвічені далеким феєрверком, і розсипався бешкетною частівкою:
Юрба закричала від захоплення, вимагаючи продовження, – і раптом затихла. З готелю вибіг хазяїн, наполегливо вимагаючи спокою. 3,7 еталона – це вам не грифон начхав! У номерах відпочивають пожильці, стомилися за день, прошу дотримуватися тиші, буду скаржитися – і все таке.
– Це Брокенгарц, – криво посміхнувся вампір, коли веселуни, замість того, щоб послати хазяїна в чертоги Нижньої Мами, почали спілкуватися пошепки й навшпиньках відійшли подалі. – Чули? На прощання скрипалі заграли колискову. – «Спи, моя радість, засни…» І я не хочу позбавляти вас сну, пане. Пообіцяйте, що відпустите мого снулля, і я піду.
– А якщо я не дам обіцянки? – запитав Фортунат.
– Я все одно піду. Що я можу вам зробити? Солі на хвіст насипати? Ви мене в баранячий ріг… Скажете, був вихід? Запитаєте, чого ж я не наклав на себе руки, якщо так страждаю?
Він нахилився вперед, намагаючись
– Батько сказав: вампірсамогубець навічно залишається у своїх снах. Ви розумієте? Не половину існування, а все життя. І день, і ніч. У смердючому підвалі. Біля сміттярки. Ні, я не зможу. Від самої думки про це мене кидає в холодний піт, хоча мертві не пітніють. Інакше я давно б… Адже це просто: укопав осиковий кіл у землю й упав обличчя уперед. Думаєте, я б злякався? Ех, ви… Я був кірасиром. За життя. Гідно показав себе під Трендау. Орден Вічного Мандрівця з бантами. Не вірите?
Мисливець на демонів промовчав.
Вірилося слабко. Цей голомозий, нервовий бідака – один із тих молодцівкірасирів, чия божевільна, самогубна атака під Трендау не тільки врятувала життя курфюрстові Боніфацію, що потрапив в оточення, але й повернула військову удачу спиною до переможців, що вже тріумфували від щастя?! Уявити фон Тирле в сідлі? Палевий колет, галуни на обшлагах? Каска й кіраса, чорна зі сріблом? На грудях сонцем сяє золотий герб Брокенгарца?
У руці – довгий палаш, рот розчахнутий несамовитим криком?
Уява відмовлялася підкорятися.
– Не бійтеся, пане, – замість відповіді сказав Фортунат. – Я зроблю все, щоб ваш снулль звільнився. Тирулега не відмовить. Ми випустимо снулля у віконце, і він…
– Скажіть… Який він на вигляд?
– Хто?
– Мій снулль!
Дивна справа: вампіра аж затрясло від збудження. Немов запійному пиякові дали понюхати міцного вина. Верхня губа ощирилась, оголила ікла. Зіниці звузилися, перетворившись на вертикальні щілини. Пальці скорчилися, втяжні пазурі виповзли назовні.
Реджинальда бив сильний дрож.
В іншій ситуації венатор подумав би, що упир готується до нападу. І негайно вжив би заходів. Але тут… Фортунат сидів, дивився на збудженого фон Тирле й міркував, як би точніше описати йому снулля.
Наче дитину хотів заспокоїти.
– Ну, він малиновий. Знаєте, коли малина стара, вона темніє…
Згадалося, що найкраща малина росте біля нужників і на цвинтарях.
– По тілу – світлі плями. На вигляд – схожий на спрута. Хоча мій друг, доцент Кручек, твердить, що радше на медузу. Мацаки, дзьоб, штрикальця. Та ви ж і самі його точно описували!
– Великий? – тихо спитав фон Тирле. – Гігант?
– Нічого подібного. Не більший за кішку, – венатор розвів руки, показуючи розмір. – І літає. Якщо чесно, мерзенна тварюка. Тут ваша правда.
– Я хочу його побачити!
– Навіщо? Ви ж його бачили.
– Уві сні! Тільки вві сні! Я хочу побачити його наяву! Ви допоможете мені? Я побачу мого снулля, а потім ви його відпустите…
І правда, подумав Фортунат. Снулль прибував, коли Реджинальд уже спав мертвим сном. Відлітав – за мить до його пробудження. Те, що в сні снулль був приблизно такий самий, як і наяву, за винятком розмірів, нічого не міняло.