Соляріс. Едем.
Шрифт:
ЗАПИТАННЯ. Якщо вона була така велика, то чому ти вирішив, що це дитина?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Тому, що це було зовсім маленьке дитя.
ЗАПИТАННЯ. А тобі не здасться, Бертон, що твоя відповідь нелогічна?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Ні. Аж ніяк. Бо я бачив його обличчя. Та й, зрештою, пропорції тіла були дитячі. Малюк видався мені… майже немовлям. Ні, це перебільшення. Мабуть, йому було років два або три. У нього було чорне волосся й голубі очі — велетенські! І він був голий. Зовсім голий, як новонароджений. Був мокрий,
ЗАПИТАННЯ. Чому? Що вона робила?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Вона була схожа… ну, на якийсь музейний експонат, на ляльку, тільки живу. Розтуляла й стуляла рота, робила різні рухи — огидні рухи! Так, бо це були не її рухи.
ЗАПИТАННЯ. Як це розуміти?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Я не дуже наближався до неї — був метрів за п’ятнадцять, ну, може, за двадцять, так, метрів за двадцять — це найточніше. Але я вже сказав, яка вона була величезна, і тому бачив її дуже виразно. Очі в неї блищали, і взагалі вона справляла враження живої дитини, от тільки ці рухи… Немовби хтось проводив над нею досліди…
КОМІСІЯ. Постарайся пояснити точніше: що ти маєш на увазі?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Не знаю, чи мені це вдасться. Таке склалося в мене враження. Інтуїтивно. Я не замислювався над цим. Рухи а малюка були неприродні.
ЗАПИТАННЯ. Ти хочеш сказати, що, припустімо, руки його рухалися не так, як людські, рухливість яких обмежена в суглобах?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Ні. Зовсім не те. Просто… ці рухи не мали ніякого сенсу. Кожен рух, як правило, щось означає, для чогось робиться…
КОМІСІЯ. Ти так гадаєш? Рухи немовляти не завжди цілеспрямовані.
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Це я знаю. Але рухи немовляти безладні, не скоординовані. Узагальнені. А ті були… так, тепер я зрозумів! — методичні. Виконувалися по черзі, ривками й серіями. Немовби хтось хотів з’ясувати, що ця дитина здатна зробити руками, а що — тулубом і ротом. Та найгірше було з обличчям, певно, тому, що в людини воно найпромовистіше, а це було, як… ні, я не можу цього визначити. Воно справді було живе, але не людське. Розумієте, риси обличчя, і очі, і шкіра — все, як у людини, а от вираз, міміка — ні.
ЗАПИТАННЯ. А може, це були гримаси? Ти знаєш, який вигляд має обличчя людини, коли з нею станеться напад епілепсії?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Так. Я бачив такий напад. Розумію. Ні, це було щось зовсім інше. Під час епілепсії бувають конвульсії, судома, а тут я бачив рухи цілком зграбні, плавні й безперервні, мелодійні, якщо можна так сказати. Ну і обличчя. З обличчям було те саме. Неймовірно, але одна його половина була весела, а друга — сумна, одна відбивала погрозу, а може, переляк, а друга — тріумф чи щось подібне. Саме таке обличчя було в того малюка. Я пробув
ЗАПИТАННЯ. І ти хочеш сказати, що встиг розгледіти все за такий короткий час? До речі, звідки ти знаєш, скільки це тривало? Ти що, дивився на годинник?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Ні. На годинник я не дививсь. Але я літаю вже шістнадцять років. У моїй професії треба вміти відчувати час з точністю до секунди — виробляється рефлекс. Особливо це потрібно при посадці. Пілот, що не може в будь-якій ситуації визначити, скільки тривало те чи інше явище, п’ять чи десять секунд, — нічого не вартий. Те ж саме стосується спостережливості. Людина з_ роками починає схоплювати все в якнайкоротші проміжки часу.
ЗАПИТАННЯ. Більше ти нічого не бачив?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Бачив. Але цього я вже не пам’ятаю так детально. Можливо, доза виявилася для мене надто великою. Мозок мій немовби закупорився. Туман почав затягувати «діру», і я змушений був набрати висоту. Але як і коли це зробив, не пам’ятаю. Уперше в житті я мало не капотував. У мене так тремтіли руки, що я не міг як слід тримати штурвал. Здається, я щось кричав і викликав базу, хоча знав, що зв’язку немає.
ЗАПИТАННЯ. Ти пробував тоді вернутися?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Ні. Бо зрештою, вибравшися з пастки, я подумав, що, може, Фехнер потрапив у якусь із цих «дір». Знаю, це звучить безглуздо. Але я так думав. Якщо вже таке коїться, вирішив я, то, може, мені пощастить знайти й Фехнера. Тому я поклав собі оглянути всі «діри», які тільки вдасться. Те, що я побачив у третій з ряду, так ошелешило мене, що я ледве підняв машину вгору і зрозумів: це мені не під силу. Я більше не міг. Я повинен це сказати, хоча вам відомо й так. Мені стало млосно, до горла підкотила блювота. Раніше зі мною такого не бувало. Мене ніколи не нудило.
ЗАПИТАННЯ. Тобі не здається, Бертон, що це був симптом отруєння?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Можливо. Не знаю. Але те, що я побачив за третім разом, я не вигадав, і цього не поясниш ніяким отруєнням.
ЗАПИТАННЯ. Звідки ти можеш про це знати?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Це була не галюцинація. Адже галюцинація — це те, що витворює мій власний мозок, так чи ні?
КОМІСІЯ. Так.
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Отож-бо. А такого він не міг витворити. Я в це ніколи не повірю. Мій мозок на таке не здатен.
КОМІСІЯ. Розкажи якнайдокладніше: що це було?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Спершу я хочу почути, як комісія оцінює те, що я вже розповів.
ЗАПИТАННЯ. Яке це має значення?
ВІДПОВІДЬ БЕРТОНА. Для мене — принципове. Я ж вам уже сказав, що побачив таке, чого ніколи не забуду. Якщо, комісія визнає, що в моєму повідомленні є хоч один процент правди, і вирішить розпочати відповідне дослідження Океану, то я розповім усе. Але якщо комісія вважає це маячнею, я не скажу більше ні слова.
ЗАПИТАННЯ. Чому?