Соляріс. Едем.
Шрифт:
— Не відволікаймось, колеги, — гугнявим голосом закликав усіх доктор. — Це ще не все, що я хотів вам сказати. За нормальних умов я вважав би, що виступати навіть з коротким повідомленням про стан моїх робіт передчасно, та, враховуючи специфічну ситуацію, зроблю виняток. У мене склалося враження, повторюю, тільки враження, не більше, що припущення колеги Кельвіна цілком слушне. Я маю на увазі його гіпотезу про нейтринну структуру… Такі системи нам відомі тільки теоретично, й ми не знали, що їх можна стабілізувати. Тут з’являється певний шанс, бо знищення
Я ще трохи раніше помітив, що той темний предмет, який затуляв екран з боку Сарторіуса, відсовується: біля самісінького верху засвітилася щілина, в якій поволі ворушилося щось рожеве. І раптом темна заслона впала.
— Геть! Геть!!! — пролунав у трубці відчайдушний крик Сарторіуса.
На екрані, який раптом засвітився, промайнули, когось відштовхуючи, докторові руки в широких лабораторних нарукавниках, блиснув великий, золотистий, схожий на диск предмет, і все зникло, перш ніж я встиг зрозуміти, що цей золотистий диск — не що інше, як солом’яний бриль…
— Снаут! — покликав я, перевівши подих.
— Слухаю, Кельвін, — відповів мені стомлений кібернетиків голос.
У цю мить я відчув, що він мені симпатичний. І мене зовсім не обходило, хто в нього «гостює».
— Поки що досить з нас, га?
— Та, мабуть, — відповів я. — Послухай, якщо зможеш, то спустися вниз або до мене, гаразд? — квапливо додав я, поки він не встиг покласти трубку.
— Гаразд, — відповів він, — Тільки не знаю, коли зможу тебе відвідати.
На цьому наша проблемна дискусія закінчилася.
ПОТВОРИ
Серед ночі мене розбудило світло. Я підвівся на лікоть, затуляючи другою рукою очі. Гері, загорнувшись у простирадло, сиділа скулена у мене в ногах; волосся впало їй на обличчя, плечі стрясалися. Вона беззвучно плакала.
— Гері!
Вона скулилася ще дужче.
— Що з тобою?.. Гері…
Я сів, іще не зовсім прочумавшись від сну, поступово оговтуючись від кошмару, який щойно душив мене. Дівчина тремтіла. Я обняв її. Вона відштовхнула мене ліктем і сховала обличчя в долоні.
— Люба…
— Не називай мене такі
— Але ж, Гері, що сталося?
Я побачив її мокре, розпухле від плачу лице. Великі сльози котилися по щоках, мов у дитини, блищали в ямочці на підборідді, капали на простирадло.
— Ти мене не любиш.
— Що це ти вигадала?
— Я сама чула.
Я відчув, як у мене німіє обличчя.
— Що ти чула? Ти нічого не зрозуміла, я тільки…
— Ні. Ні. Ти казав, що це не я… щоб я забиралась геть. Я забралася б. Боже! Я забралася б, але не можу. Не знаю, що це зі мною. Я хотіла піти, але не можу. Я така… така нікчема!
— Маленька моя!!!
Я вхопив її, щосили притис до себе. Все руйнувалось. Я цілував їй руки, мокрі й солоні від сліз пальці, благав, заприсягався, просив пробачення,
— Ні, не кажи мені цього, не треба. Ти вже не такий, як був раніше…
— Я не такий! — ці слова вихопилися в мене, як стогін.
— Так. Я тобі не потрібна. Я весь час це відчувала. Тільки вдавала, що не помічаю. Думала, може, мені здається. Але ні, не здається. Ти поводишся… інакше. Не ставишся до мене серйозно. Це був сон, то правда, але снилась тобі я. Ти назвав мене на ім’я. Я була тобі гидка. Чому? Чому?
Я став перед нею навколішки, обняв її ноги.
— Маленька моя…
— Я не хочу, щоб ти так мене називав. Не хочу! Чуєш? Я зовсім не маленька. Я…
Вона зайшлася риданням, уткнувшись обличчям у постіль. Я встав. Від вентиляційних отворів з тихим шурхотом віяло холодне повітря. Мене почало морозити. Я накинув купальний халат, сів на ліжко й доторкнувся до її руки.
— Гері, послухай. Я тобі щось скажу. Скажу тобі правду…
Вона почала повільно підводитися на руках. Я бачив, як на шиї в неї б’ється під тонкою шкірою жилка. Обличчя моє знову заціпеніло, мене пронизав такий холод, немовби я раптом опинився на морозі. В голові було зовсім порожньо.
— Правду? — перепитала Гері. — Святе слово правди?
Я відповів не зразу, бо до горла мені підкотив гіркий клубок. Це була наша давнішня клятва. Коли ми її вимовляли, ніхто з нас не смів не те що збрехати, а навіть замовчати щось. Був час, коли ми мучили одне одного надмірною відвертістю, наївно вважаючи, що це нас урятує.
— Святе слово правди, — сказав я серйозно. — Гері…
Вона чекала.
— Ти також змінилася. Ми всі змінюємося. Але я не це хотів сказати. Справді, схоже… що з причини, яку ніхто з нас напевне не знає, ти не можеш мене покинути. Та це навіть на краще, бо я теж не можу тебе…
— Крісе!
Я взяв загорнену в простирадло Гері на руки. Мокрий від її сліз ріжок простирадла впав мені на плечі. Я ходив по кімнаті, колишучи Гері. Вона погладила моє обличчя.
— Ні. Ти не змінився. Це я, — шепнула вона мені на вухо. — Зі мною щось діється. Може, це?..
Вона дивилася на чорний порожній прямокутник висаджених дверей, уламки яких я виніс увечері на склад. «Треба буде навісити нові», — подумав я й посадив Гері на ліжко.
— Ти взагалі коли-небудь спиш? — запитав я, стоячи над нею з опущеними руками.
— Не знаю.
— Як то не знаєш? Подумай, люба.
— Це, мабуть, не справжній сон. Може, я хвора. Я просто лежу й думаю, і знаєш…
Вона затремтіла.
— Що? — запитав я пошепки, бо в мене раптом зірвався голос.
— Це якісь дуже дивні думки. Навіть не знаю, звідки вони беруться.
— Наприклад?
«Треба зберегти рівновагу, — подумав я, — хоч би що вона сказала», — і приготувався до слів Гері, як до дошкульного удару.
Вона безпорадно похитала головою.
— Все якось так… довкола…