Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Себастян продовжував мовчати. Дженнсен перевела дух і продовжила:
— У мами ніколи не виникало і думки про опір. Незважаючи на всі тривоги, це життя в центрі такої пишноти і такої влади, ймовірно, здавалося їй чудовим. Потім воно перетворилася в жах, але мама переносила все мовчки. Це не було насильством в тому сенсі, що її взяли проти її волі, приставивши до горла ніж, але тим не менше це було злочином. Найжорстокішим злочином. — Дженнсен не дивилася в блакитні очі Себастяна. — Він ділив ложе з моєю матір'ю деякий час, а потім вона йому набридла, і він перейшов до інших жінок. У нього було стільки жінок, скільки хотілося.
Дженнсен ніколи ще нікому не розповідала цю моторошну, жахливу правду. Вона немов забруднилася в грязі. Її нудило. Але найбільше вона страждала від того, через що довелося пройти матері, від її загубленого молодого життя.
Мати ніколи не розповідала всю історію цілком, як тільки що зробила Дженнсен. Дочка з'єднувала обривки і образи все своє життя, поки в її свідомості не виникла повна картина. І дівчина не розказала Себастяну всіх деталей — справжнього розміру того жаху, який пережила мати через Даркена Рала, і про який ніколи не згадувала. А головним жахом було те, що Дженнсен, народившись, стала щоденним нагадуванням своїй матері про ті жахливі дні, про які та повністю ніколи не розповідала.
Коли Дженнсен глянула крізь власні сльози на Себастяна, той стояв зовсім поруч. Кінчиками пальців він торкнувся її щоки. Ніколи і ніхто ще з такою ніжністю не торкався її.
Дженнсен витерла сльози:
— Жінки і діти нічого не значили для нього. Лорд Рал знищував усіх нащадків, які не мали магічного дару. Оскільки він підкорив багатьох жінок, то і дітей від цих злучень було дуже багато. Його цікавило тільки одне, спадкоємець, єдина дитина, яка має дар.
— Річард Рал, — сказав Себастян.
— Річард Рал, — підтвердила вона. — Мій зведений брат.
Річард Рал, зведений брат, який переслідував її, як до того переслідував батько… Річард Рал, зведений брат, який послав кводи, щоб убити її… Річард Рал, зведений брат, який підіслав убивць, які згубили її матір…
Але чому? Вона не була загрозою Даркену і ще в меншій мірі — новому лорду Ралу. Це був могутній чарівник, який командував арміями, легіонами людей, які мали дар, і іншими незліченними прихильниками. А вона?.. Вона була самотньою дівчиною, яка мало кого знала і хотіла лише одного — мирно жити своїм життям. Навряд чи вона представляла загрозу для його трону…
Втім, подробиці її історії навряд чи когось здивують. Всі знають, що будь-який лорд Рал живе за своїми власними законами. Ніхто б не став сумніватися в оповіданні Дженнсен, але, з іншого боку, нікого б ця історія сильно і не зачепила. Від слухачів можна було б очікувати, що вони перемигнуться і підштовхнуть один одного ліктями: ось як живуть сильні світу цього, з яких Дім Ралів був наймогутнішим…
Раптово все життя Дженнсен звузилася до двох питань: чому її батько, чоловік, якого вона ніколи не знала, так пристрасно бажав вбити свою дочку? І чому його син, Річард, її зведений брат, а тепер лорд Рал, також націлений на те, щоб убити сестру?
Цьому не було ніякого пояснення.
Яку загрозу може вона представляти подібній силі?
Дженнсен перевірила ніж, що висів на поясі — з емблемою Будинку Рала, — впевнившись, що лезо вільно виходить з піхов. Замок видав приємне клацання, коли вона повернула ніж на місце. Потім Дженнсен взяла плащ, який лежав на ліжку, і накинула його на плечі.
Себастян провів рукою по своєму стриженому волоссі, спостерігаючи, як вона одягається.
— Що ви збираєтеся робити?
— Я скоро повернуся.
Він потягнувся за своєю зброєю і плащем:
— Добре. Я з вами.
— Ні, залиште мене, Себастян. Ви досить ризикували заради мене. Я маю намір піти одна. Повернуся, коли закінчу.
— Закінчите що?
Вона поспішила до дверей:
— Те, що повинна!
Себастян стояв у центрі кімнати, впершись руками в боки і явно сумніваючись, що її варто слухатися. Дженнсен швидко зачинила за собою двері і побігла по сходах, перестрибуючи через дві сходинки і бажаючи вискочити з таверни перш, ніж він передумає і піде за нею.
Юрба внизу веселилася, як і раніше. Не звертаючи уваги на граючих в азартні ігри, танцюючих і регочучих чоловіків, Дженнсен кинулася до виходу. Однак дійти до дверей не встигла: якийсь бородань обхопив її рукою за талію і потягнув у натовп. Тихий крик Дженнсен потонув у шумі і гаморі.
Вона притиснула ліву руку до пояса. Бородач кружляв її в танці, тримаючи за праву руку. Дженнсен спробувала дотягнутися рукою до капюшона, щоб відкрити свої руде волосся і налякати непроханого кавалера, але не могла звільнитися: він схопив її вже за обидві руки. Вона не могла ні відкрити волосся, ні витягнути ножа. І лише прискорено, з переляку, дихала.
Чоловік, пересміюючись зі своїми товаришами, кружляв її під музику і тримав міцно, щоб не упустити. Його очі були повні веселощів, а не загрози, але Дженнсен знала: причина тільки в тому, що вона поки що не опиралася. А як тільки він виявить, що дама танцює проти його волі, його поведінка явно зміниться.
Він зняв руку з талії Дженнсен і закрутив її, як дзигу. Зараз, коли кавалер стискав своїми мозолястими пальцями лише одну її руку, у Дженнсен з'явилася надія вирватися. Лівою рукою вона спробувала намацати ніж, але він був під плащем і до нього було не дотягнутися.
Натовп плескав в такт мелодії, веденої трубами і барабанами. Коли Дженнсен повернулася і зробила крок у бік, інший чоловік обхопив її за талію так сильно, що мало не вибив з неї дух. Він вихопив її руку у першого хлопця, і шанс відкинути капюшон був втрачений.
Вона виявилася дрейфуючою в морі чоловіків. Поруч миготіли кілька інших жінок, в основному дівчата-служниці. Одні танцювали з бажанням, інші підключалися до танців ненадовго і віддалялися зі спритністю водомірок. Дженнсен не розуміла, як вони проробляли цей трюк, їй загрожувало потонути серед бурхливих хвиль з передаючих її один одному кавалерів. Помітивши бічним зором двері, вона раптово вирвалася з рук чергового танцюриста. Він не очікував такого, і всі інші чоловіки почали сміятися, що той упустив свою даму. Хлопець сприйняв її опір з набагато більшою добродушністю, ніж вона собі уявляла. Деякі й зовсім вітали її з звільненням.