Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Все ще намагаючись віддихатися, Дженнсен повернулася спиною до темній воді. Незважаючи ні на що, вона повинна дістатися до оселі чаклунки, і чого тут стояти і витрачати час, жаліючи себе! Себастян потребує її допомоги, а ось вона жалості до себе зовсім не потребує!
І вона рушила в дорогу, мокра до нитки. Втім, тут було так само тепло, як і на початку шляху. Принаймні, від холоду не помреш…
Навколо як і раніше було болото, але переплетене коріння і виступаючі з води купини були досить міцними, щоб витримати її вагу. Тільки зовсім невеликі ділянки землі були покриті водою, та й там було мілко. Тим не менш Дженнсен ступала обережно,
Потім місцевість змінилася. З тріщин в землі знову почала підніматися пара. Жовта кірка покривала отвори, з яких йшли випари. Запах виявився просто задушливим, і Дженнсен довелося шукати обхідний шлях. Стежка була повна колючок і поросла густою рослинністю.
Дівчина змогла відрізати ножем самі товсті гілки і пустилася вперед, мимо прямовисної скелі, яка підносилася збоку. Слідуючи по вузькій ущелині, вона обігнула невеликий ставок. Його поверхня раптово покривалася брижами, оскільки під водою за Дженнсен пливла якась істота. Вона тримала ножа напоготові, на випадок, якщо істота вистрибне з води. Врешті-решт вона не витримала — розхитала і висмикнула з землі камінь, і кинула цей камінь у воду. Однак невідома істота продовжувало слідувати за нею, поки вона не дійшла до кінця ставка і не забралася на більш високу ділянку землі, по якій вийшла до якихось рослин з широким листям, що густо розрослися.
Здавалося, вона йде по полю кукурудзи. В стороні, за стіною рослин, їй вдалося вічути якийсь неквапливий рух. Вона не знала, що там могло бути, та після всього, що сталося сьогодні їй і не хотілося дізнаватися, і вона пришвидшила крок. Незабаром вона вже бігла через густу поросль, ухиляючись на бігу від стебел і пригинаючись під гілками.
Тут дерева знову росли близько одне до одного, і їй знову довелося ступати по переплетінню коренів. Здавалося, вони будуть тягнутися нескінченно. Просування вперед було болісно повільним. День вже знаходився в самому розпалі. Коли Дженнсен підійшла, нарешті, до відкритого простору, вона просто понеслась вперед, щоб зберегти час. Вона вже перебувала на болоті не одну годину.
Тому зауважила, що на дорогу через болото і назад піде день. Але вона перебувала тут вже так довго, що почала турбуватися, чи не пропустила будинок чаклунки. Зрештою, розміри цієї трясовини оцінити важко. Вона легко могла проскочити повз будинок і не помітити його.
Що робити, якщо вона не зможе знайти будинок? Її зовсім не приваблювала ідея ночувати на болоті. Важко навіть уявити, які істоти можуть з'явитися тут вночі. Вона розуміла, що багаття тут навряд чи вдасться розвести. Її охоплював страх від однієї лише думки, що вона може залишитися тут без вогню, без жодної надії на те, що з'являться місяць і зірки…
Нарешті, Дженнсен опинилася на березі широкого озера і зупинилася, щоб віддихатися. Товстелезні дерева стояли, немов стовпи, що підтримують зелений тент. Над озером було трохи світліше. Праворуч стіною височіла гора, яку аж ніяк не можна було прийняти за стежку.
Оглянувши берег зліва, Дженнсен виявила сліди. Підбігла ближче і встала на коліно, роздивляючись відбитки в м'якому грунті. Це безперечно були сліди людини, але досить давні. Дженнсен послідувала за слідами вздовж берега і в деяких місцях знайшла риб'ячу луску. Рослинність біля озера була буйною і густою, але на самому краю озера знаходилася смуга трави і сухої землі. Смуга могла служити стежкою, а сліди вселяли надію.
Слідами Дженнсен пройшла до дальнього краю тихого озера, виявила в густому вербовому гаю протоптану стежку і піднялася на височину. Уважно оглянувши галявину, що відкрилася, вона помітила вдалині, за деревами, чагарниками і виноградними батогами, стоячий на пагорбі будинок. З труби здіймався дим, який змішувався з туманом навколо.
У попелясто-сірій імлі темніючого навколо болота світло, що лилося з вікна було схоже на золоту коштовність і здавалося маяком для заблукалих, що знаходяться у відчаї, забутих і беззахисних. Побачивши кінцеву мету свого походу, Дженнсен заплакала від полегшення. Це цілком могли бути сльози радості, якби її не привела сюди жорстока необхідність…
Дженнсен квапливо пішла стежкою повз верби і дуби…, Повз зарослі трави і обплетеного виноградом чагарнику і скоро дісталася до будинку. Будинок був збудований на фундаменті з каменю, складеному без всякого вапна. Стіни були зроблені з кедрових колод. Дах нависав не тільки над будинком, але і над неширокою галереєю, яка тяглася уздовж усієї стіни. Від галереї до озера вели сходи.
Перестрибуючи відразу через дві сходинки, Дженнсен піднялася до галереї, пройшла по ній і наблизилася до дверей, по краях якої стояли колони з двох широких колод, які підтримували простий, але привітно виглядаючий вхід. Від цих дверей, від широких ступенів ганку йшла рівна, добре втоптана стежка. Цим шляхом приходили люди, у яких було запрошення відвідати знахарку. Після шляху, пройденого Дженнсен, цей здавався проїжджою дорогою.
Не гаючи часу, Дженнсен постукала. Раз, другий, третій…
Нарешті двері розчинилися всередину. В отворі, з подивом дивлячись на гостю, стояв літній чоловік. Волосся його все ще було досить густим. Втім, сивого волосся було багато більше, ніж темно-каштанового. Одягнений він був не як мисливець або житель боліт, а як ремісник: коричневі штани були чистими і незаношеннимі, з щільної дорогої тканини. На зеленій сорочці блищали плями позолоти.
Це явно був позолотник Фрідріх.
Його проникливі очі оглядали гостю не менш уважно, він відразу помітив руде волосся під капюшоном.
— Що ти тут робиш? — Запитав він. Глибокий голос добре відповідав його зовнішності, але доброзичливістю не відрізнявся.
— Я прийшла побачитися Алтею, якщо можна. Його очі оглянули стежку за спиною Дженнсен, потім знову зупинилися на її обличчі.
— Як ти добралася сюди?
Судячи з того, яким підозрілим поглядом він її окинув, дівчина зрозуміла, що у нього є спосіб визначити, з якого боку підходить до будинку гість. Дженнсен знала такого роду прийоми: вони з матір'ю використовували їх, щоб ніхто не зміг підкрастися до них непоміченим.
Дженнсен махнула рукою вздовж галереї:
— Я прийшла іншим шляхом, через озера.
— Ніхто не може прийти через озера, навіть я. — Його чорна, як смола брову піднялася, він не бажав більше слухати її. — Ти брешеш.
Дженнсен сторопіла:
— Ні. Я прийшла тим шляхом. Мені необхідно побачити вашу дружину.
— Тебе сюди не запрошували. Ти повинна піти. І на цей раз тобі не варто сходити зі стежки. А тепер іди!
— Але від цього залежить життя людини. Я повинна…
Двері з гуркотом зачинилися прямо перед обличчям Дженнсен.