Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Коли вона нахилялася, перед нею відкривався вид, який був прихований шарами сходячого вниз зеленого балдахіна. Це був світ, прихований від сторонніх очей, який до цього не відкривався ні одній людині. Неяскраве світло ледь насмілювався проникнути так далеко вниз. Зверху спускалися гілки винограду. Беззвучно літали птиці. Вдалині лунали звірині крики, яких вона ніколи не чула.
Це місце здавалося первозданним і лякаючим і в той же час відрізнялося якоюсь похмурою красою. Дженнсен уявила, що вона в саду загробного світу, гріється тут в променях вічності. У Володаря повинно бути холодно, але вічне світло Творця живить і обігріває
В якійсь мірі болото нагадувало їй Д'хару — таке ж темне, страшне, небезпечне, але і до болю прекрасне. Як ніж за поясом — потворність Дому Рала, але й краса!..
Дерева навколо чіплялися за скелястий схил схожими на пазурі корінням, немов боялися, що їх можуть вирвати. Стародавні сосни, давно вже загиблі, спочивали на гілках сусідніх дерев, які обіймали їх, немов намагаючись допомогти. Зустрілося Дженнсен старе дерево, яке лежало поперек дороги, немов опливши: деревина повторювала всі вигини і нерівності кам'яного виступу. Під ногою вона розсипалася, кишачи комахами.
Зверху, з гілок, за дівчиною спостерігала сова. По землі марширували загони мурах, несучи нa собі маленькі скарби вологого лісу. Коричневі жуки, великі, жорсткі, блискучі, повзали по деревньому сміттю.
Дженнсен провела своє життя в лісі і бачила все: від величезних ведмедів до новонароджених оленят, від птахів до жуків, від кажанів до тритонів. Їй зустрічалися тварюки, які викликали у неї неспокій: змії, ведмедиці з ведмежатами… Але вона добре знала цих звірів. Більшість з них боялися людей і прагнули сховатися, тому зазвичай не лякали її. Але хто знає, що за тварюки можуть нишпорити в цій пітьмі і вогкості! Які у них можуть бути отруйні ікла! Які чарівні потвори здатні мешкати біля пристанища чаклунки!
Вона бачила павуків, жирних, чорних і волохатих; повільно загрібаючи лапами сире повітря, вони плавно опускалися на нитках звідкись зверху і зникали в заростях папороті. Незважаючи на те, що було тепло і волого, Дженнсен щільніше загорнулася в плащ і насунула на голову капюшон.
Укус павука міг бути не менше смертельний, ніж укус якого-небудь великого звіра. Якщо ти мертвий, то причина не має значення. Володар мертвих не проявляє милосердя через те, що отрута виходить від когось дрібного і незначного. Обійми Володаря захоплюють в темну вічність всіх, хто потрапляє в його володіння, і не має значення причина смерті…
Хоча Дженнсен відчувала себе на природі як вдома, вона дивилася навколо широко розкритими очима, і пульс її прискорено бився. Кожна гілка винограду, кожна билинка, яких вона торкалася, могли таїти в собі загрозу, і дівчина раз у раз здригалася.
Їй здавалося, ніби всюди причаїлася смерть…
Нарешті спуск закінчився рівною площадкою. Тут панували буйна парость моху, гниюча деревина і переплетені одне з одним коріння.
Серед них Дженнсен змогла розгледіти кістку ноги. Кістка була покрита пишною зеленою цвіллю, але загальні обриси були впізнавані. Якому звіру могла належати кістка, Дженнсен не знала. Вона сподівалася, що кістка не людська.
На шляху почали потрапляти острівці бруду, які, схоже, кипіли. В'язкі міхури темно-коричневого кольору лопалися, викидаючи важкі густі краплі і випускаючи пару. У поглибленнях з киплячим брудом не було ніякої рослинності. У деяких місцях бруд затвердів у вигляді скупчень невеликих конусів, від яких піднімалися жовтуваті випаровування.
Дженнсен обережно вибирала дорогу серед переплетених коренів, між випускаючих пару отворів і вируючого бруду, як і раніше прямуючи туди, в темряву, на дно. Незабаром замість ділянок з брудом стала попадатися стояча вода. Спочатку це були калюжки, в яких вирувало і шипіло від вивергнутих їдких випарів. Як тільки гарячі джерела залишилися позаду, води стало більше. А потім з'явилися справжні ставки, оточені високим очеретом, який тягнувся вгору до хмар, утворених крихітними танцюючими мошками.
Нарешті, темна вода зайняла все навколо. Стовбури мертвих дерев стирчали з неї, як правоохоронці, що охороняють ці повні смердючого гниття драговини. Короткі і протяжні крики звірів проносилися над болотом. У деяких місцях, прямо біля берега, де до води схилялися гілки, росла ряска, принаджуючи необережних схожістю з травою, по якій, здавалося, можна легко пройти. Але серед ряски виднілися чиїсь очі, які уважно стежили, як Дженнсен проходить повз.
Моховита поверхню під ногами стала схожа на губку, а потім опустилася під воду. Спочатку Дженнсен бачила дно всього лише в декількох дюймах від гладкою, як скло, поверхні, але поступово ставало все глибше, і незабаром дно зовсім зникло в темряві. І було видно, як у цій темряві плавно ковзають якісь темні створіння. Дженнсен ступала з кореня на корінь і намагалася утримувати рівновагу, не торкаючись руками стовбурів, які часто виявлялися дуже слизькими. Ступати в воду вона просто не наважувалася.
З кожним кроком відстань між виступаючими на поверхню корінням збільшувалася, і в животі Дженнсен все стискалося від страху. Вона була повна сумнівів, чи туди йде. Врешті-решт вона зупинилася і нахилилася, примружившись, розглядав, що там, попереду. Крізь серпанок, чагарники і гілки винограду вона розгледіла підйом землі і сухої прохід.
Глибоко ковтнувши задушливе повітря, Дженнсен виставила ногу, намагаючись дотягтися до наступного кореня. І не змогла дістати його. Нахилилася і ще сильніше потягнулася вперед, але зрозумівши, що не дотягнеться, випросталась і завмерла, обдумуючи свої подальші дії. Можна стрибнути на найближчий широкий корінь. Це буде не надто складний стрибок. Ось тільки що станеться з нею, якщо вона посковзнеться і впаде у воду?..
Дженнсен здригнулася.
Однак скільки можна стирчати тут, на одному місці?.. Якщо вона стрибне і вдало приземлиться на той корінь, звідти вже легко буде перескочити прямо на берег.
Вона схопилася за гладкий, тонкий стовбур і знову прикинула відстань. Так, далеченько, але іншого шляху немає. Якщо вона добре відштовхнеться, то зможе перестрибнути.
Дженнсен глибоко вдихнула і, здавлено скрикнувши від напруги, сильно відштовхнулася від дерева, злетівши над водною гладдю. Як тільки вона приземлилася на потрібний корінь, він поплив убік. Через мить товсте холодне кільце охопило її ікру, а інше бичем обвилося навколо коліна.
Все сталося так швидко, що якась частина Дженнсен все ще шукала корінь, а інша вже намагалася вивільнитися. Опора явно йшла з-під ніг. Дженнсен інстинктивно потяглася за ножем, але тварюка підкинула її в повітря і спробувала з силою вдарити об воду. Дженнсен розкинула руки і зуміла вхопитися за якісь гілки поблизу, мокрі, кострубаті, але на дотик — справжнє дерево.
Вода під нею спінилася.
І Дженнсен виявила себе в обіймах величезної змії.