Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
22
Дженнсен стояла, не рухаючись. Вона не знала, що робити. Вона була занадто вражена, щоб зробити що-небудь.
Зсередини долинув жіночий голос:
— Хто там, Фрідріх?
— Ти ж знаєш, хто це був. — Голос Фрідріха був зовсім не схожий на той, яким він розмовляв з Дженнсен. Тепер він був ніжним, доброзичливим, звучав з повагою.
— Ну так впусти її.
— Але Алтея, ти не можеш…
— Впусти її в будинок,
Дженнсен відчула, як у душі хвилею пронеслося полегшення. Цілий ланцюг аргументів, чому їй потрібно увійти в будинок, який вже народжувався в голові, тут же розсипався. Двері відчинилися, на цей раз набагато повільніше.
Фрідріх уважно дивився на неї. Це не була людина, яка секунду назад потерпіла поразку, яку тільки що відчитали, це була людина, який вирішила з гідністю підкоритися долі.
— Будь ласка, Дженнсен, заходь, — сказав він більш доброзичливим голосом.
— Спасибі вам, — сказала Дженнсен дуже тихо, трохи здивувавшись тому, що він знає її ім'я, і злегка занепокоївшись цим.
Входячи за ним до хати, вона помічала все навколо. Незважаючи на те, що на вулиці було тепло, тут потріскував у каміні вогонь, який надавав повітрю приємний запах, а самому будинку — затишок. Меблі були прості, але добротно зроблені і прикрашені різьбленими візерунками. У великій кімнаті було два маленьких віконця, на протилежних стінах. У передній кімнаті Дженнсен помітила інструменти, акуратно розкладені на робочому столику, встановленому біля вікна.
Вона абсолютно не пам'ятала цей будинок. Вона пам'ятала, як приходила до будинку Алтеї, але в спогадах залишилися дружні обличчя, а не сам будинок. Однак предмети, що прикрашали стіни, здавалися знайомими. Дітям такі речі завжди тішать погляд. Всюди були різьблені пташки, риби і звірі: вони або висіли на стіні, або стояли на поличках.
Деякі прикраси були розфарбовані, деякі залишені без забарвлення, однак пір'я, луска або хутро у них були вирізані так ретельно, що здавалося: тут живуть справжні звірі, якічарівним чином перетворилися в дерев'яних. Дзеркало, що доходить до самої підлоги, було в рамі з різьбленими зірками, на яких чергувалися промені, покриті золотом і сріблом. Біля каміна лежала на підлозі велика червона із золотом подушка.
Увагу Дженнсен привернула квадратна дошка із знайомим зображенням Милосердя. Поруч — невеликі камінчики, складені купкою. На красивому стільці з високою спинкою сиділа маленька жінка з великими, темними очима, які на тлі золотистого волосся, зачепленого сивиною, виглядали дуже виразно. Волосся обрамляло обличчя і спускалося по плечах. Руки спочивали на різьблених підлокітниках, а довгі тонкі пальці торкалися завитка, яким закінчувалося різьблена прикраса.
— Я — Алтея. — Голос був ніжним, але в ньому дзвенів метал владності.
Назустріч гості жінка не встала. Дженнсен вирішила почати з люб'язностей:
— Пані, будь ласка, вибачте мене за те, що я вриваються без запрошення і так несподівано.
— Може, і без запрошення, але не так вже несподівано, Дженнсен.
— Звідки ви знаєте моє ім'я?
Дженнсен занадто пізно зрозуміла, наскільки нерозумно пролунало її питання. Жінка була чаклункою. І тільки одному Творцеві відомо, що вона може дізнатися за допомогою своєї чаклунської влади.
Алтея посміхнулася:
— Я тебе пам'ятаю. Таких, як ти, не забувають…
Посмішка їй дуже зійшла.
Дженнсен не була впевнена, що зрозуміла господиню, але все ж сказала:
— Спасибі.
Посмішка Алтеї стала ширшою, навколо очей з'явилися зморшки.
— О, духи, як ти схожа на свою матір! Якби не це руде волосся, я б вирішила, що перенеслася в той час. В останній раз я бачила її, коли вона була в такому віці, як ти зараз. — Чаклунка підняла руку, показуючи долонею: — А ти була ось такого зросту.
Дженнсен відчула, що стає такою ж червоною, як її волосся. Мати була справжньою красунею, і Дженнсен не вірилося, що її можна порівняти з такою привабливою жінкою.
— І як справи у матері?
Від раптово нахлинуло страждання Дженнсен ковтнула:
— Моя мати… мати пішла з життя. — Вона опустила очі — Її… Її вбили…
— Мені дуже шкода, — сказав стоячий за спиною Фрідріх. Він співчутливо поклав їй руку на плече. — Я щиро співчуваю тобі. Я знав її, трохи, ще у Палаці. Вона була чудовою жінкою.
— Як це сталося? — Запитала Алтея.
— Врешті-решт вони напали на наш слід.
— Напали на ваш слід? — Брова алтеї піднялася вгору. — Хто?
— Д'харіанські солдати. Люди лорда Рала! — Дженнсен відкинула поли плаща, показуючи господарям руків'я ножа. — Це належало одному з них.
Алтея уважно подивилася на ніж, потім перевела погляд на обличчя Дженнсен.
— Мені так шкода, дорога!
Дженнсен кивнула:
— Але я повинна попередити вас. Я ходила до вашої сестри Латеї…
— Ти бачила її перед тим, як вона померла?
Дженнсен здивовано подивилася на чаклунку:
— Так, бачила.
Алтея з сумною усмішкою похитала головою:
— Бідна Латея!.. Як вона жила? Я маю на увазі, вона добре жила?
— Не знаю. У неї був гарний будинок, але я бачила її дуже недовго. У мене склалося враження, що вона жила одна. Я пішла до неї, тому що мені потрібна була допомога. Я згадала, як мама згадувала ім'я чаклунки, яка колись допомогла нам, але, гадаю, я переплутала імена. І в результаті пішла до вашої сестри. Вона навіть не захотіла зі мною розмовляти. Вона сказала, що нічого не може зробити, що саме ви в ті часи допомогли мені. Ось чому я прийшла сюди.
— Як ти добралася? — Запитав Фрідріх, вказуючи на стежку перед будинком. — Ти, мабуть, збилася зі шляху?
— Я прийшла іншою дорогою. Через озера. Тепер навіть Алтея насупилася:
— Але там немає дороги.
— Ну так, стежки там немає… Але я пройшла.
— Ніхто ніколи не приходив з того боку! — Алтея насупилася ще більше. — Там є істоти, які охороняють ті місця.
— Я знаю. Я натрапила на величезну змію…
— Ти бачила цю змію? — Швидко запитав Фрідріх. Дженнсен кивнула: