Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
І взагалі вона — Дженнсен Рал!
Дженнсен скинула з себе ковдри і вибралася з цього ліжка на колесах, ступивши, як на сходинку, на спицю заднього колеса. Том повертався, несучи бурдюк.
— Поп'єте? Це вода.
Дженнсен виявила, що їй і справді хочеться пити. Потім побачила, як Том витирає піт з чола, і тільки тут зрозуміла, що тут жарко. Схоже, жодне поважаюче себе, повне чудовиськ болото не дозволить собі покритися льодом…
Том дістав з воза згорток, розгорнув його:
— Поснідати?
Дженнсен посміхнулася, побачивши пиріг з м'ясом.
— Ви —
Він посміхнувся, вручаючи їй пиріг, і взявся розпрягати коней.
— Не забудьте, що обіцяли сказати лорду Ралу, — промовив він, не обертаючись.
Вона тут же поспішила перевести розмову в інше русло:
— Ви будете тут? Я маю на увазі, коли повернуся? Ви будете чекати мене?
Він зняв ремені з крупа коня, обернувся і уважно подивився на неї:
— Я ж дав вам слово, Дженнсен. Я не залишу вас одну.
Він вимовив це так, немов давав клятву.
Вона з вдячністю посміхнулася:
— Вам треба виспатися, Том. Адже ви їхали всю ніч.
— Я спробую.
Вона відкусила шматок пирога. Пиріг був холодним, але смачним і дуже ситним. Вона жувала і розглядала стіну зелені за лугом, а потім оцінююче глянула в похмуре небо.
— Цікаво, який зараз час доби?
— Сонце годину як піднялося, не більше, — сказав Том, перевіряючи упряж. Він махнув у бік, звідки вони приїхали. — До того, як ми потрапили в цю низину, ми котили по верху, над цим туманом і мрякою. А там було сонячно.
«Дивно, — подумала Дженнсен. — Тут напівтемрява і похмуро. І більше походить на годину до світанку. І важко повірити, що десь недалеко світить сонце…»
Покінчивши з пирогом і обтрусивши крихти з долонь, Дженнсен встала, чекаючи, коли Том зніме вуздечку з одного з коней. Тварини були великими, сірого забарвлення, з чорними гривами і хвостами. Дженнсен ніколи не бачила таких великих коней. Відстібаючи упряж, Том любовно погладжував їх, і вони, радісно помахуючи хвостами, вітали знайому ласку. Але їхні вуха були насторожені і розвернуті в бік болота.
— Мені, мабуть, пора. Не варто втрачати час. — Він тільки кивнув у відповідь.
— Спасибі вам, Томе! Раптом мені не випаде більше випадку подякувати вам… Дякую за допомогу! Небагато людей змогло б зробити те, що зробили ви.
На його обличчі знову промайнула білозуба посмішка.
— Будь-хто захотів би допомогти вам. І я радий, що це вдалося мені!
За його словами щось приховувалося, але Дженнсен не зрозуміла, що саме. Втім, її зараз турбували більш серйозні речі…
Вона повернулася у бік болота. Звідти лунали дивні крики, їм відповідало відлуння. Важко було навіть уявити, наскільки великі дерева, оскільки їх вершини губилися в тумані. Крізь серпанок виднілися ліани винограду та інші виткі рослини, що покривали стовбури дерев, немов намагалися побороти їх і повалити на землю.
Дженнсен шукала очима якусь стежку, але виявила хіба гірську гряду, яка спускалася до краю лугу, немов хребет якогось величезного чудовиська. Це було мало схоже на стежку, але з цього місця цілком можна було почати шлях. Зрештою Дженнсен все життя прожила в лісі і могла знайти проходи там, де їх ніхто б не виявив. У цьому місці не було стежок. Тут не ступала нічия нога. Що ж, значить, їй доведеться самій шукати дорогу.
Дженнсен відвела очі від болота і наткнулася на погляд Тома.
Він усміхнувся їй, не приховуючи захоплення її намірами.
— Хай оберігають вас добрі духи! І хай не залишать вас!
— І вас теж, Том. Поспіть трохи. Коли я повернуся, нам треба буде поспішати назад, у Палац. Він схилив голову:
— Як накажете, пані…
Вона посміхнулася дивній урочистості його манер і попрямувала до темніючої попереду похмурої низини.
Тут було тепло. Вологість виявилася такою сильною, немов якась істота бажала виштовхнути всіх непрошених відвідувачів геть. З кожним кроком ставало все темніше. І тиша була такою ж густою, як вологе повітря, і крізь напівтемряву зрідка лунали розкотисті звуки, які, завмираючи вдалині, ще більше посилювали враження повної тиші і величезного, лежачого попереду простору.
Дженнсен йшла по кам'янистому виступу, спускаючись все нижче і нижче. Гілки дерев з обох сторін схилялися, обтяжені навислими на них батогами винограду. Подекуди їй доводилося присідати, щоб пролізти під ними. В інших місцях гілки доводилося відсовувати. В застиглому, немов мертвому, повітрі в ніздрі вдарив запах розкладання.
Обернувшись, вона побачила тунель світла, і в центрі цього світлового кола виднівся силует великого чоловіка, який, впершись руками в боки дивився в її бік. Втім, він навряд чи міг розгледіти її в напівтемряві. І тим не менше не зводив очей.
Дженнсен так і не змогла вирішити, як вона ставиться до нього. В цьому чоловікові було неможливо розібратися. Він здавався добросердим, але вона нікому не довіряла. Крім Себастяна…
Знову і знову вона озиралася назад і починала розуміти, що вибрала єдино можливий вхід в болото. Луг звідси бачився, як невеликий уступ на схилі гори, яка спускалася в трясовину. Над лугом схил був усіяний рослинами, які чіплялися за скелю і намагалися вибратися нагору.
Набравшись рішучості, Дженнсен глибоко зітхнула і продовжила спуск. Подекуди було видно лякаючі провали. А в одному місці з обох сторін зяяла суцільна темрява, немов Дженнсен йшла по тонкому кам'яному тросу, перекинутому над усім світом. Напружуючи зір, вона дивилася вниз, в глибину, і уявляла собі Володаря пекла, що чекає від неї необережного кроку…
Скоро вона усвідомила, що багато дерев являють собою древні дуби, що піднімаються з уступів скелі. Те, що вона помилково прийняла за стовбури, виявилося їх верхніми гілками. Дженнсен ніколи не бачила таких величезних дерев. Її страх змінився богобоязливим подивом. У міру того як вона спускалася, гілки тяглися шар за шаром. На віддалі, на розвилках гілок, було видно гнізда, величезні купи із прутів і стебел, перевиті мохом і лишайником. І важко було уявити, які птахи могли поселитися в таких значних гніздах. Ясно було одне: це хижі птахи.