Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння

Гудкайнд Террі

Вона мало не задихнулася від подиву, коли вони перетнули короткий тунель в масивній зовнішній стіні. Перед ними розстелився величезний простір. Галявини і живоплоти обрамляли звивисту дорогу, яка піднімалася до пагорба зі сходами. До пагорба було не менше півмилі. Тут і там знаходилися групи солдатів в міцних шкіряних обладунках і металевих кольчугах, поверх яких були надіті вовняні мундири. Багато солдатів вишикувалися вздовж дороги, тримаючи списи абсолютно однаковим чином. Ніхто з цих

людей не тинявся без діла. І вони анітрохи не були здивовані, побачивши візок, що піднімався по дорозі.

Для Тома, схоже, все навколо було не в новинку. Дженнсен намагалася робити вигляд, що її теж не вражає навколишній величний вигляд.

Перед сходами їх чекала група стражників близько сотні людей. Тому направив візок в кишеню, яку утворили стражники, загородивши частину дороги. Дженнсен побачила трьох чоловік, які стояли на сходах, спостерігаючи за солдатами. У двох були накидки срібного кольору. Між ними, сходинкою вище, стояв чоловік, одягнений в біле; руки його були розставлені в різні боки, і видно було рукави, облямовані золотою, виблискуючою на сонці стрічкою.

Том зупинив воза, а один із солдатів взяв коней за вуздечку. Перш ніж Том почав злазити, Дженнсен поклала руку йому на плече:

— Ви далі не підете.

— Але…

— Ви зробили достатньо. Далі я впораюся сама.

Погляд блакитних очей оцінююче пробіг по охоронцям, вартуючим навколо воза. Схоже, він не хотів поступатися їй.

— Не думаю, що буде гірше, якщо я піду з вами.

— Я б воліла, щоб ви повернулися до своїх братів.

Він глянув на її руку на своєму плечі, потім подивився їй в очі.

— Ну, якщо ти дійсно цього хочеш, — сказав він майже пошепки. — Чи побачу я тебе знову?

Це прозвучало не стільки питанням, скільки проханням. Після всього, що він для Дженнсен зробив, вона не могла відмовити йому в такій простій речі.

— Коли я звільню мого друга, нам знадобиться купити коней. Я прийду до твого місця на ринку.

— Обіцяєш?

— Я повинна заплатити тобі за послуги, пам'ятаєш? — Зовсім тихо сказала вона.

На його обличчі з'явилася знайома крива посмішка.

— Я ніколи не зустрічав нікого, схожого на тебе, Дженнсен. Я… — Він глянув на солдатів, згадав, де вони знаходяться, і прокашлявся: — Я вдячний вам за те, що ви дозволили мені зіграти цю невелику роль, пані. Сподіваюся на ваше слово і у всьому іншому.

Дженнсен гаряче сподівалася, що по її квапливій посмішці він зрозуміє, наскільки вона вдячна йому за допомогу, оскільки здогадувалася, що може і не виконати обіцянку побачитися з ним.

Могутньою рукою він обхопив її і сказав тихо й урочисто:

— Сталь проти сталі, щоб він зміг скористатися магією проти магії.

Дженнсен не зрозуміла, що він має на увазі, але, дивлячись в очі, які напружено дивилися на неї, відповіла впевненим кивком.

Вона не хотіла, щоб солдати помітили в її поведінці якусь слабкість, тому відразу злізла з воза і зупинилася перед людиною, який видалася їй головною. Вона дозволила йому мигцем поглянути на ніж і вклала лезо в піхви.

— Мені потрібно бачити людину, яка відповідає за утримання у вас ув'язнених. Якщо пам'ять мені не зраджує, його звуть капітан Лернер.

Людина насупила брови:

— Ви хочете бачити капітана тюремної охорони?

Дженнсен не знала звання цієї людини. Вона мало розбиралася у військових справах, знаючи одне: солдати, на зразок цих, завжди намагалися вбити її. Ця людина могла бути і генералом, і капралом. По одягу чоловіка та його поведінці вона зробила висновок, що його звання явно вище капрала. Але вона боялася помилитися і вирішила, що буде безпечніше проігнорувати питання взагалі.

Вона відповіла різким помахом руки:

— У мене немає цілого дня в запасі. Мені, звичайно, буде потрібен ескорт. Кілька людей буде цілком достатньо.

Піднімаючись сходами, вона обернулася і побачила, що Том підморгує їй. Це вселило в неї бадьорість. Солдати розійшлися в сторони, щоб пропустити від'їжджаючий віз, і Том стьобнув коней віжками. Дженнсен було боляче дивитися, як він їде — його присутність заспокоювала. Він відволікав Дженсен від страхаючих її думок.

— Ви, — сказала вона, вказуючи на людину в білому одязі, — відведете мене туди, де тримають ув'язнених.

Ця людина, лисина якої просвічувала крізь рідіюче сиве волосся, підняла вгору палець, відсилаючи більшу частину снуючих навколо солдатів назад, на свої пости. Офіцер загадкового для неї звання і дюжина солдатів залишилися за нею.

— Можу я поглянути на ніж? — Ввічливо запитав чоловік у білому одязі.

Дженнсен підозрювала, що людина, що має право відсилати охоронців, повинна бути важливою персоною. Важливі персони в Палаці лорда Рала повинні мати дар. А якщо він справді належить до обдарованих, то він тут же виявить, що вона — дірка в світі.

Дженнсен також прийшло в голову, що зараз невдалий час для того, щоб викласти все начистоту. І ще більш невдалий час для того, щоб рвонутися до воріт. Їй залишалося сподіватися, що він — чиновник з Палацу і не наділений даром.

Багато солдатів все ще спостерігали за нею. Дженнсен недбало вийняла ніж з піхов і протягнула ніж з таким лицем, що всім стало ясно: невідома гостя втрачає терпіння. Вона тримала ножа перед очима людини в білому так, щоб він міг бачити орнаментовану букву «Р» на рукояті.