Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння
Шрифт:
Вони вибирали дороги і стежки випадковим чином. Дженнсен радісно зустрічала кожну розвилку, тому що вона надавала переслідувачам ще одну можливість помилитися. А коли втікачі проходили по бездоріжжю, падаючий сніг замітав сліди, і ніхто вже не зміг дізнатися, куди вони тримають шлях.
Дженнсен дуже ослабла, але, незважаючи на це, дихалося їй набагато легше, ніж кілька днів тому.
Подорож була виснажливою, і, здавалося, давно сховавши сліди втікачів погода ніколи не змилується над ними, проте це відбулося. Одного дня після полудня вітер, нарешті, ущух,
Погода покращилася, однак з неба ще продовжували падати великі сніжинки. Крізь просвіти хмар проглядало сонце, забарвлюючи сірий день чарівною позолотою.
Жінка почула кроки, відступила на узбіччя, підняла руку:
— Допоможіть мені, будь ласка!
Дженнсен здалося, що жінка несе маленьку дитину, загорнуту в ковдру.
По виразу обличчя свого супутника Дженнсен зрозуміла, що Себастян збирається пройти мимо. Він би напевно сказав, що не можна зупинятися, коли на хвості у тебе вбивці, коли по п'ятах слідує чарівник Рал. Але дівчина була впевнена, що за останній час їм вдалося втекти від переслідувачів досить далеко.
Помітивши, що Себастян скоса поглядає на неї, Дженнсен не дала йому можливості висловити свої міркування.
— Наче це Творець направив нас на допомогу нещасній жінці, — вигукнула вона.
Переконали Себастяна її слова або він просто не ризикнув обговорювати наміри Творця, Дженнсен не знала, проте він негайно зупинив коня, зіскочив на землю і взяв поводи обох коней. Дженнсен зісковзнула з Расті і, потопаючи в глибокому снігу, підійшла до жінки.
Та простягнула свій згорток, як ніби сподівалася, що він сам все пояснить. Здавалося, в розпачі вона була готова прийняти допомогу від самого Володаря. Дженнсен відігнула куточок білого ковдри і побачила хлопчика років трьох-чотирьох, його спокійне личко було вкрите червоними плямами, очі закриті. Він явно горів у лихоманці.
Дівчина взяла згорток з рук жінки. Та була одних з Дженнсен років, але виглядала сильно виснаженою, переляканою і стурбованою.
— Не знаю, що з ним, — мало не плачучи сказала жінка. — Так раптово захворів…
— Що ви тут робите з ним в таку погоду? — Запитав Себастян.
— Два дні тому чоловік пішов на полювання. У найближчі кілька днів не повернеться. Не можу ж я просто так сидіти і чекати.
— І що ви збираєтеся робити? Куди йдете?
— До Рауг'Мосс.
— Куди-куди? — Перепитав Себастян.
— До цілителя, — прошепотіла Дженнсен. Жінка ніжно торкнулася рукою щоки дитини. Очі невідривно дивилися на його личко. Нарешті вона підняла погляд на подорожніх.
— Допоможіть мені довезти його. Боюся, йому стає гірше.
— Не знаю, чи зможемо ми… — засумнівався Себастян.
— Це дуже далеко? — Різко обірвала його Дженнсен.
Жінка показала на дорогу:
— Вам по шляху, недалеко.
— Наскільки недалеко? — Запитав Себастян.
Жінка не витримала і розридалася:
— Не знаю. Я сподівалася, дійду за день, але бачу, що до темряви не встигну. Боюся, це далі, ніж я зможу дійти. Будь ласка, допоможіть мені!
Посміхнувшись, Дженнсен взяла на руки сплячого хлопчика:
— Не хвилюйтеся, ми обов'язково допоможемо.
Незнайомка стиснула руку дівчини:
— Вибачте, що завдаю вам турботу.
— Перестаньте. На коні їхати не важко.
— Не можемо ж ми залишити вас тут з хворою дитиною, — погодився і Себастян.
— Коли я заберуся на коня, подайте мені хлопчика, — сказала Дженнсен, повертаючи дитину в руки матері.
Опинившись у сідлі, дівчина простягнула руки. Мати на мить замислилася, побоюючись розлучатися з дитиною, але потім передала його. Дженнсен поклала сплячого хлопчика на коліна, впевнилась, що йому зручно і безпечно. Тим часом Себастян подав руку матері і допоміг їй влаштуватися у себе за спиною. Рушили в дорогу. Жінка міцно трималася за Себастяна, але очі її невідривно стежили за Дженнсен і хлопчиком.
Дівчина поїхала вперед, щоб мати змогла бачити незнайомку і дитину. Вона гнала Расті по глибокому снігу, переживаючи, що дитина не спить, а перебуває без свідомості. Лихоманка є лихоманка…
Над дорогою знову закрутилася поземка, наближалися сутінки, а мандрівники все скакали і скакали. Переживання за дитину і бажання допомогти робили дорогу нескінченною. За кожним пагорбом, за кожним поворотом знову і знову з'являвся ліс. Дженнсен почала боятися, що якщо коні продовжать шалену гонку по глибокому снігу, то неодмінно впадуть. Раніше чи пізніше доведеться уповільнити рух, щоб дати їм відпочити.
Наближалася розвилка. Ззаду почувся свист Себастяна. Дженнсен обернулася.
— Туди, — закричала жінка, показуючи направо, куди йшов вузький ланцюжок слідів.
Дженнсен повернула Расті направо. Дорога пішла вгору по схилу. Тут, на схилі гори, стояли величезні дерева, їх нижні гілки росли високо над головами подорожніх, закриваючи свинцеве небо. Попереду лежала снігова цілина, і лише вузький пунктир слідів вказував подорожнім дорогу через ліс, під скелястими виступами кам'яних стін і по полегчуючих шлях кам'яних уступах.
Дженнсен переконалася, що хлопчик спить. Навколо не відчувалося людської присутності. Після палацу, болота Алтеї і Азерітських рівнин дівчині було дуже спокійно в цьому лісі. Себастяну ж, навпаки, ліси не подобалися. І сніг він теж не любив. Дженнсен же завжди зачаровували мир і спокій, священна тиша засніженої хащі.
Попереду показався димок. Схоже, наближався кінець шляху.
Обернувшись на матір, Дженнсен переконалася в правильності висновку. Коли подорожани досягли гребеня гори, вони побачили кілька дерев'яних будівель, що розташувалися уздовж порослого лісом схилу.
На розчищеній ділянці, обгородженій тином, стояв сарай. Поруч, у загоні, тупцював кінь. Раптом він підняла голову і вітально заіржав. Расті і Піт пхикнули у відповідь. Дженнсен свиснула в два пальці, і Расті кинулася через замети до невеликої хатини, найближчої до вершини і єдиної, з труби якої йшов димок.