Сонячний Птах
Шрифт:
Наступного дня Саллі, схоже, постановила залагодити ту прикрість, якої вона мені завдала. Вона піддражнювала мене, була ніжною й пустотливою. Опівдні, коли сонячне світло прорвалося до нас крізь верхній отвір печери, ми кохалися на скелях біля басейну, Саллі майстерно й лагідно знову взяла ініціативу на себе. У її ставленні до мене було щось загадково-грізне й містичне, але воно витіснило смуток із моєї душі й наповнило її щастям і миром.
Ми лежали, обнявшись, і сонно перешіптувалися, коли я раптом відчув чиюсь іще присутність у печері. Тривога пронизала мій мозок, і, спершись
Золотаво-коричнева людська постать стояла в темному отворі тунелю. Той чоловік був одягнений у коротку шкіряну настегенну пов’язку, за плечем у нього був сагайдак зі стрілами й короткий лук, а на шиї висіло намисто зі шкаралуп страусиних яєць і чорних мавпячих бобів. Постать була маленька, розмірами з десятирічну дитину, але вона мала обличчя дорослого чоловіка. Скошені очі й високі пласкі вилиці робили його схожим на чоловіка азіатського походження, але ніс у нього був приплюснений, а губи повні й чуттєві. Низенький череп накривали густі чорні кучері.
Якусь мить ми дивилися у вічі один одному, а потім, наче сполоханий птах, маленький манекен зник, ніби розчинився в темному проході між скелями.
– Що там сталося? – запитала Саллі, ворухнувшись навпроти мене.
– Бушмен, – відповів я. – Він проник у печеру й спостерігав за нами.
Вона швидко сіла й перелякано розглянулася довкола.
– Де він?
– Він пішов. Одягайся – швиденько.
– Він небезпечний, Бене? – запитала вона хрипким голосом.
– Так. Дуже!
Я поквапно натягував на себе свої лахи, обмірковуючи наші подальші дії та слова, які я йому скажу. Хоч трохи й забута, але я виявив, що мова досі була в мене на язиці завдяки практичним урокам з Тимоті Маґебою. Бушмени, які тут траплялися, були бушменами з півночі, а не з Калахарі. Вони розмовляли схожими, але різними мовами.
– Вони не нападуть на нас чи нападуть, Бене? – запитала Саллі.
Вона вже одяглася.
– Якщо ми припустимося якоїсь помилки, то нападуть. Ми не знаємо, наскільки священним вони вважають це місце. Нам не слід їх лякати, їх переслідували й полювали на них протягом двох тисяч років.
– О, Бене! – Вона пригорнулася до мене, і хоч я сам неабияк стривожився, проте мені було надзвичайно приємно, що вона так покладається на мене. – Вони нас не вб’ють, правда ж, не вб’ють?
– Вони дикі бушмени, Саллі. Якщо ти погрожуватимеш дикій людині або надокучатимеш їй, вона нападе на тебе. Я повинен знайти можливість поговорити з ними.
Я розглянувся навколо в пошуках чогось такого, що можна було б використати як щит для захисту від очеретяної стріли з отруйним наконечником. Така отрута спричинить повільну, але невідворотну смерть із агонією, яку я навіть уявити собі не міг.
Я обрав шкіряний футляр для теодоліта, розірвавши його по швах руками й розгорнувши, щоб здобути максимальну площу захисту.
– Ходи за мною в тунель, Сал. Тримайся якнайближче.
Вона поклала руку мені на плече, і я повільно повів її крізь скелястий тунель, присвічуючи собі ліхтарем на чотирьох батарейках, щоб обстежити кожен темний закутень або заглибину, перш ніж рухатися далі. Світло лякало кажанів, і вони пурхали й пищали над нашими головами. Рука Саллі боляче стискала моє плече, але ми добулися з нею до стовбура дерева, яке затуляло вхід до печери.
Ми пропхалися крізь вузьку щілину між скелею та стовбуром дерева, і сонячне світло боляче вдарило по моїх очах. Я пильно обдивився кожен стовбур дерев у гаю, кожен жмут високої трави, кожну заглибину або нерівність у землі – й не помітив ніде нічого. Але я знав, що вони десь тут, ховаються й чекають із терпінням і зосередженістю найуміліших на землі мисливців.
Ми для них здобич, сумніватися не випадало. Загальні правила поведінки не мали сили тут, на кордонах Калахарі. Я пригадав долю команди з літака «дакота» Південно-Африканських військово-повітряних сил, змушену приземлитися в пустелі десять років тому. Родину бушменів, які це вчинили, спіймали, і я полетів до Ґабороне, щоб перекладати на суді. На лаві підсудних вони сиділи вдягнені в парашутний шовк, і вираз їхніх облич був по-дитячому довірливий, без тіні провини, будь-якої підступності чи лукавства, коли відповідали на запитання.
«Так, ми їх повбивали», – сказали мені вони.
Замкнені в сучасній в’язниці, як дикі птахи в клітці, вони через рік померли – усі до одного. Пригадавши цю історію, я похолов від жаху й спробував відразу її забути.
– А тепер вислухай мене уважно, Саллі. Ти повинна залишитися тут. Не знаю, що може статися, але я повинен вийти до них. Поговорити з ними. Якщо… – я подавився словами й мусив прокашлятися, – якщо вони влучать у мене своєю стрілою, я матиму з півгодини або десь так, – я перефразував речення, – я матиму цілком досить часу, щоб дістатися до лендровера й повернутися по тебе. Ти вмієш водити машину. Ти не матимеш проблем із тим, щоб проїхати по сліду, який ми залишили в улоговині Макарікарі.
– Бене, не ходи туди. Будь ласка, Бене.
– Вони чекатимуть, Сал. Чекатимуть, поки не споночіє. Я повинен вийти звідси за дня.
– Бене…
– Чекай тут. Хоч би що сталося, чекай тут.
Я відтрутив її руки й вийшов на відкрите місце.
– Мир, – гукнув я до них їхньою рідною мовою. – Ми не хочемо воювати з вами.
Я ступив крок під сонячне світло.
– Я друг.
Ще один повільний крок над покрученим корінням дикої смоковниці з розпростаним шкіряним футляром біля стегна.
– Друг! – повторив я знову. – Я належу до ваших людей. Я з вашого племені.
Я повільно спустився вниз, до мовчазного ворожого гаю. Не було ніякої відповіді на мої слова, ніякого звуку, ніякого руху. Попереду мене лежало повалене дерево. Я став наближатися до нього боком, мої нутрощі від страху перетворилися на тверду напружену кулю.
– У мене немає зброї, – гукнув я, а гай відповів мені зловісною тишею, що зависла в жаркому полуденному повітрі.
Я вже майже дійшов до поваленого дерева, коли почув, як бренькнула тятива лука, й пірнув униз під захист мертвого стовбура. Стріла просвистіла зовсім близько від моєї голови, порушивши тишу, а я впав на землю. Моє обличчя притиснулося до сухої землі, моє серце захололо від страху й від того, що я мало не став жертвою такої огидної смерті.