Сонячний Птах
Шрифт:
– Поверхня справді гладенька, Сал, – сказав я, ретельно обмацавши її пальцями. – Але я не знаходжу слідів від долота. Тут потрудилася негода, так я думаю…
Я поглянув угору й завмер від жаху. Саллі вийшла на кам’яну платформу, ніби то був трамплін для стрибка. Пальці її ніг торкалися краю, і, коли я поглянув на неї, опанований моторошним переляком, вона підняла руки в себе над головою. Вона спрямувала їх прямо в небо всіма пальцями, а великі пальці відставила вбік так само, як тоді, коли вперше побачила смарагдовий басейн.
– Саллі! –
Вона похитнулася злегка. Я зіп’явся навколішки.
– Не треба, Саллі, не треба! – знову заволав я, бо знав, що вона наготувалася стрибнути в роззявлену кам’яну пащу.
Вона повільно нахилилася над проваллям. Я вибіг на кам’яну платформу й, коли вона нахилилася так, що її тіло перейшло через точку рівноваги, схопив її за руку вище ліктя. Протягом кількох коротких клятих секунд ми балансували й хиталися разом на краю пласкої кам’яної брили, потім я смикнув її назад і відтягнув до безпеки.
Зненацька вона затремтіла й істерично заплакала, а я міцно її обійняв, бо теж був смертельно наляканий. Сталося щось таке, що було поза моїм розумінням, щось містичне й глибоко тривожне.
Коли схлипування Саллі припинилися, я лагідно її запитав:
– Що сталося, Саллі? Чому ти це зробила?
– Я не знаю. У мене раптом запаморочилося в голові, її заполонив якийсь чорний гуркіт і… Я нічого не знаю, Бене. Я просто нічого не знаю.
Минуло не менш як двадцять хвилин, поки Саллі, як мені здалося, цілком прийшла до тями, щоб стати спроможною спуститися назад до табору, а на той час сонце вже було на західному обрії. Перш ніж ми дійшли до стежки, яка спускалася вниз по скелях, уже споночіло.
– Місяць зійде через кілька хвилин, Сал. Я собі не уявляю, як можна спускатися вниз по скелі в непроглядній темряві. Зачекаймо.
Ми сіли на край стрімчака й міцно пригорнулися одне до одного не в пошуках тепла, бо повітря було ще гаряче, а скелі напечені сонцем, а тому що обоє були досі приголомшені недавно пережитим. Місяць розливав сріблясте сяйво за обрієм, потім викотився на небо й висів тепер за деревами, товстий, жовтий і круглий, омиваючи землю м’яким, блідим світлом.
Я подивився на Саллі. Її обличчя у місячному світлі було сріблясто-сірим, під чорними очима виднілися синці, а його вираз – неуважний і нескінченно сумний.
– Ходімо, Саллі? – сказав я, легенько її обнявши.
– Через хвилину. Тут так гарно.
Я обернувся й подивився на залиту срібним місячним сяйвом рівнину. Африка має багато облич, позначених різним настроєм, і я люблю їх усі. Тут перед нами вона набула однієї зі своїх найчарівніших форм. Ми довго сиділи мовчазні й глибоко замислені.
Раптом я відчув, що Саллі заворушилася біля мене, підводячись на ноги.
– Готова? – запитав я, підводячись разом із нею.
– Бене! – Її пальці стиснули мій зап’ясток із дивовижною силою, і вона смикнула мене за руку.
– Бене! Бене!
– Що там сталося, Сал? З тобою все гаразд?
Однією
– Подивися, Бене, онде воно!
– Саллі! – Я обняв її обома руками, щоб утримати. – Не хвилюйся, моя люба. Сядь і трохи посидь іще.
– Не будь йолопом, Бене. Зі мною все гаразд. Ти подивись униз, он туди.
Ще тримаючи її в руках, я зробив, як вона сказала. Я напружив зір, але не побачив нічого.
– Ти побачив, Бене?
– Ні. – А тоді, як картинка в ребусі, воно з’явилося. Воно було там, де мало бути від самого початку.
– Ти його бачиш? – Саллі затремтіла. – Скажи мені, що ти його також бачиш, Бене. Скажи мені, що це не гра моєї уяви.
– Так, – промимрив я, усе ще не впевнений, – так, я думаю…
– Це Місячне місто, Бене. Примарне місто бушменів. Примарне місто бушменів – наше загублене місто, Бене. Це воно – це має бути воно!
Воно було неясне, туманне. Я міцно заплющив очі й знову розплющив їх. Воно ще було там, де й було.
Подвійний мур навколо мовчазного гаю, широкі симетричні креслення на сріблястій рівнині, темні тінисті лінії. Чорні кола позначали місця, на яких стояли фалічні вежі, деякі з них були невидимі за деревами гаю. За мурами виднілися стільникові чарунки нижнього міста, розташовані у формі півмісяця й розкидані понад берегами стародавнього висохлого озера.
– Місяць, – прошепотів я. – Низький кут. Дозволяють побачити обриси фундаментів. Либонь, вони такі вирівняні й розгладжені, що ми ходили по них, жили на них протягом кількох тижнів. Світло повного місяця має досить сили, щоб відкидати тіні від тих решток, які ще не зникли повністю.
– А фотографія?
– Так. З висоти тридцять шість тисяч футів світло так само слабеньке й так само м’яке, тому дає той самий ефект.
– Мабуть, ми не змогли побачити їх з малої висоти, на яку піднявся гелікоптер, – припустила Саллі.
– І тоді був полудень, – докинув я. – Сонце під великим кутом, жодних тіней. Тому Лорен і не побачив нічого.
Це було так просто, а я нічого не зрозумів. Зачуханий геній. Либонь, ті тести були халтурними.
– Але ж немає, Бене, ані мурів, ані башт, нічого. Лише підмурки. Що з ним сталося? Що сталося з нашим містом?
– Ми це з’ясуємо, Сал, – пообіцяв я, – Але тепер ми повинні намалювати його, перш ніж воно знову зникне.
Я дістав із рюкзака один ліхтарик і передав їй.
– Один спалах означатиме «прийди до мене»; два спалахи «відійди далі від мене»; три – «відійди ліворуч»; чотири – «відійди праворуч»; а вимахування ліхтариком – «ти стоїш там, де треба». – Ми швидко узгодили простий код. – Я спущуся на рівнину, а ти сигналитимеш мені. Спочатку приведи мене на місце великої башти, потім проведи по периметру зовнішніх мурів. Нам треба буде працювати швидко, адже ми не знаємо, як довго триватиме цей ефект. Подаси мені знак закінчення, коли він припиниться.