Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Сонце припікало їм у спину, і попереду рухалися тіні: довга, широка — Олексієва і поряд, майже вдвічі коротша, — Галинина. Тіні ламалися на нерівностях дороги, розтягувалися, химерно змінювали обриси або й зовсім зникали в траві біля огорожі.
У БИЧКАХ
Одинока кульгава бабуся, в якої Галина наймала кімнату, дозволила Олексієві переночувати в старій лазні, що стояла позаду хати. Тут пахло димком, віниками, полином. Олексій не роздягаючись (тільки чоботи стягнув) завалився на приполок і наче вбитий проспав до восьмої ранку.
Він не чув, як удосвіта Галина біля самої лазні розмовляла з Саричевим, який саме приїхав, і прокинувся тільки тоді, коли дівчина поторсала його за плече.
Саричев привіз невтішні вісті. Парканські змовники одержали з-за Дністра частину зброї, на яку чекали.
Тепер у них мали зброю понад двісті чоловік. «Бригада» готова до виступу, чекає тільки команди з Румунії.
— Недригайла треба все ж попередити, — сказала Галина, — щоб його не захопили зненацька.
— Треба то треба… — задумливо мовив Олексій, підгинаючи босі ноги під низький приполок. — А з ним легко домовитись?
— Про що?
Олексій пояснив, що його турбувало. Голови повітових ЧК звикли до самостійності. Невеликі змови в своїх районах вони звичайно ліквідовують самостійно, не звертаючись по допомогу до губернських ЧК. Вважається навіть справою честі обійтися власними силами. Чи впевнена Галина, що Недригайло послухає їх і не візьметься за ліквідацію «парканської компанії» ще до того, як буде розроблено загальний план по всій Одещині? Змову в Парканах, звичайно, не можна вважати дрібною, але й Тираспольська повітова ЧК теж міцніша за інші: як не є, в неї добрий резерв — прикордонники.
Галина завагалась.
— Не повідомити Недригайла ми не маємо права, — сказала вона. — А ви підіть до нього, самі побачите, що можна говорити, а чого не можна. Справді, підіть! А я тим часом подбаю про транспорт…
Доки Олексій бігав умиватися на річку, вона хазяйновито приготувала сніданок: дістала десь глечик козиного молока і вареної пшінки. Вони поснідали разом, і Олексій вирушив у повітову ЧК.
Головою Тираспольської повітової ЧК був гарний чорновусий чоловік років тридцяти п'яти, в минулому матрос. Як тільки Олексій виклав йому суть справи, він сказав:
— Відносно Нечипоренка маю вказівки з Одеси. Заважати не будемо! Тільки домовимося: як повернетесь, зайдіть до мене. Повинен же я знати, що в мене діється!
Олексій пообіцяв усе передати через Галину.
— Як вона там? — спитав Недригайло, і його бронзове, наче з металу викарбуване обличчя, дивно пом'якшало. — Не потребує чого?
— Наче не жалілась.
— Ну і добре. Привіт їй передай. Ходімо, оформлю вам перепустки для поїзда, а то прикордонники затримають…
Перепустки дуже згодилися. Поблизу Тирасполя їх тричі зупиняли прикордонні роз'їзди.
Візник їм трапився жвавий, говіркий. Він чомусь вирішив, що Олексій і Галина співробітники райземвідділу, що їхали в райцентр у службових справах, і всю дорогу скаржився на свого голову сільради, який нібито неправильно розподілив орну землю, а найбільшу ділянку відрізав якомусь Попенченку.
— Батька Нечипоренка злякався, — пояснив візник. — Попенченко з тим батьком — кориші…
Між іншим, він вибовкав немало корисних даних про тих, хто в селі співчуває бандитам. Пройнявшись дружніми почуттями до Олексія, який охоче підтримував з ним розмову, селянин запропонував довезти їх до самих Бичків. Олексій відповів, що він не від того, аби трохи розім'яти ноги.
— А от назад нас не одвезеш? — спитав він.
— Коли?
— Та завтра зранку.
Селянин сказав, що з їхнього села кожного ранку хтось їде в Тирасполі, до поїздів. Звелів прийти вдосвіта в село Голий Яр, що за три версти від Бичків, і спитати Оникія Сівчука.
— Це я і є, — пояснив він.
О шостій вечора вони підійшли до Бичків. Велике село просторо розкинулося на дністровському березі. Посеред села стояла кам'яна церква з потемнілим, пошарпаним степовими вітрами куполом. Уздовж царини тягнулася огорожа громадської обори. Далі земля була покраяна на смуги городами, на яких маячили кілька зігнутих жіночих постатей.
Річку напроти села звужувала жовта піщана обмілина. Вище за обмілиною лежав витягнений на берег з обідраним настилом порон, який розсохся й почорнів. Видно, він лежав тут давно, відтоді, як Дністер став прикордонною смугою. Житло поронника слід було шукати десь поблизу нього.
Галина показала пальцем на крайню мазанку, придавлену високим дахом, яка здалеку скидалася на стіг прілої соломи. Біля мазанки валялися старі бакени і стримів маяковий стовп з розбитим ліхтарем угорі.
— Як ми з вами умовимося? — спитала Галина.
Олексій оглянув берег.
— Бачите обривчик лівіше від порона, де кущі? Я буду там.
— Добре. Поки що до побачення.
— Коли що трапиться, дайте сигнал. Зброя ж у вас є?
— Нема, звичайно.
— От тобі й на! Як же це? — захвилювався Олексій.
— Нічого, — сказала Галина, — не вперше.
— Заждіть! — Він витягнув з кишені браунінг. — Візьміть про всякий випадок.
— Не треба, кажу ж вам!
— Візьміть!
Дівчина махнула рукою і, не оглянувшись, пішла до села.
Стоячи в придорожніх кущах, Олексій бачив, як вона звернула з дороги і, легко ступаючи по м'якому схилу, навпростець подалася до мазанки біля маякового стовпа. Підійшовши, стукнула у вікно. З'явився широкоплечий чоловік у розстебнутому жилеті поверх заправленої у сірі штани сорочки. Галина щось сказала йому, і чоловік повів її в хату. Очевидно, це й був Мартин Солухо.
Не виходячи на берег, щоб не помітили з того берега річки, Олексій густим верболозом дістався до обривчика. Звідси було добре видно мазанку поронника, село і хутір за річкою, де на узгір'ї сумно витягнулися в небо крила вітряка.