Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Він був говіркий, як усі колишні фронтовики, що після довгої відсутності повернулися в рідні місця.
— Миколу мали призначити частиною командувати, — говорив Силін, — він тямущий, твій тато. А мене, значить, сюди прислали…
— Хто прислав?
— Хто… Партія. Більшовицька партія, чув про таку? Адже твій тато більшовик, ти це, брат, пам'ятай.
— А чому вас сюди, а батько там? — мало не з образою спитав Альошка.
— Кожному своє… Тут діла багато, там — ще більше. Люди скрізь потрібні.
… Силін розказав про себе: родом з-під Херсона, воював у Карпатах, потім, попав під польовий суд за більшовицьку агітацію, втік з-під розстрілу, добрався до Пітера і там зустрівся з Миколою Семеновичем, Альошчиним батьком. Розповів, як брали Зимній палац, як Леніна слухали на II з'їзді Рад.
У Херсоні Силін збирався працювати в Спілці фронтовиків.
— Це теж місце відповідальне, ти не думай! — сказав він. — Фронтовик зараз нестійкий, його ті, що за контрреволюцію, легко можуть з дороги збити. А треба, щоб він свою лінію знав, щоб з нами йшов, зрозумів? Це, брат, теж не пиріжки пекти! Тут треба тонко, з розумом. — Силін покрутив біля голови короткими пальцями з жовтими плямами від тютюну.
Ідучи, він сказав:
— Так от що, друже Олексію, коли чого треба буде, приходь прямо до мене, не сумнівайся. Микола наказував за тобою наглядати.
Альошка хотів розповісти йому про своє невеселе життя, але промовчав, посоромився.
Потім він зустрічав Силіна то на мітингу, то просто в місті, на вулиці. Силін розпитував про життя-буття і кожного разу нагадував, щоб Альошка приходив до нього коли треба. Альошка говорив: «Добре», але так ні разу й не звернувся по допомогу. Та коли місто почало готуватися до оборони, коли друг Пантюшка пішов з боєм добувати у свого батька гвинтівку, Альошка вже знав, що йому треба робити. Він попрямував просто в Спілку фронтовиків до Силіна.
Вперше за весь час Силін зустрів його непривітно:
— Знайшов коли прийти! Чого тобі?
— Візьміть мене до себе!.. — схвильовано сказав Альошка.
— Це ж для чого?
— Як для чого! Що ж мені сидіти з Глущенком, як останньому буржуєві?
— А тут що робитимеш?
— Ну от! Хіба я стріляти не вмію?
— Ач воювати захотілося! — протягом сказав Силін. — Ішов би краще додому, хлопче…
— Не піду! — твердо й рішуче заявив Альошка. — Був би дома батько, так я б уже давно… — Про батька Альошка сказав навмисне: хай згадає, чий він син.
Силін пильно, немов уперше бачив, оглянув міцну, не по роках високу Альошчину постать. Поміркувавши, повагавшись, він раптом спитав:
— Не злякаєшся?
В Альошки швидко забилося серце.
— Ні… я не злякаюсь!
Силін знизав плечима:
— Ну, залишайся, будеш при мені для доручень…
Так Альошка став зв'язковим.
Незабаром він уже бігав по нічному Херсону, який, здавалось, причаївся, розносив по заводах записки Силіна. Хлопець побував на Забалці, на верфях —і скрізь бачив одне й те саме: формувалися загони робітників і, озброєні чим попало — гвинтівками, мисливськими берданками, вінчестерами і навіть старими шомпольними рушницями часів турецької війни, — йшли в ніч, у темряву, на вихідні рубежі повстання, що мало незабаром початися. І було радісно відчувати себе серед цих людей учасником подій, що незабаром мали відбутися.
Одне затьмарювало Альошчину радість: в нього не було зброї, а попросити у Силіна не траплялося нагоди…
ПОЧАТОК
Повертаючись з верфей Вадона, Альошка мало не напоровся на німців.
Загін чоловік з тридцяти крокував вулицею Говарда. Ховаючись у тіні будинків, Альошка пішов слідом за ними.
Німці звернули на Суворовську і попрямували туди, де білів двоповерховий будинок міського поштамту.
«Пошту йдуть займати», зрозумів Альошка.
В кінці вулиці, трохи навскоси від пошти, виднівся невеликий пустир, завалений будівельним сміттям.
Сховавшись за купою щебеню, Альошка бачив, як німці зламали широкі, тристулкові двері пошти і увійшли всередину. На вулиці залишилися патрулі, чоловік п'ять. Ґратчасті вікна першого поверху освітилися.
Повернувшись до Спілки, Альошка розповів про бачене Силіну. Той нахмурився:
— Це точно?
— Точно!
— А у Вадона був?
— Авжеж. Звеліли передати, що все зроблять і про Забалку щоб не турбувався: буде, як умовлено.
— Гаразд. А як ти до поштамту потрапив, це начебто не по дорозі?
Альошка розповів, як наскочив на німців і йшов за ними до пошти. Силін розпитав, скільки було німців, як вони озброєні і поплескав Альошку по плечу.
— Ач який розвідник! Ну, посидь там, у залі, почекай мене.
Альошка зайшов у зал. Там саме нікого не було, і тільки на лаві біля дверей, що вели в кімнату Ради, сидів молодий хлопець-фронтовик і мотав сірі, геть зношені обмотки. Альошка сів поруч нього. В хлопця було безвусе, вилицювате обличчя, з-за коміра шинелі висунувся край старого вафельного рушника, який він носив замість шарфа. Рушник був брудний, аж чорний. Надійно закріпивши шнурок обмотки, хлопець випростався, глянув на Альошку і раптом зсунув рідкі безбарвні брови.
— Ти хто такий? — підозріливо спитав він.
— А ти хто? — в тон йому, обізвався Альошка.
— Я Микола Пахря, мене всякий знає. А ти хто — кадет?
— Дурень ти! Звідки взяв?
— Ну, ну, ти легше! — погрозливо сказав хлопець. — Думаєш, не бачив я вашого брата?
— От і факт, що не бачив. Не кадет я: гімназистом був.
— Гімназистом? — недовірливо перепитав Пахря. — А шинелька ж ніби кадетська. Либонь, брешеш? Погони зняв, думаєш, і не видно тебе? Шпигувати прийшов?
Пахря був одного зросту з Альошкою і, мабуть, однієї з ним сили.
— Сам ти шпигун! — наливаючись злобою, промовив Альошка. — За такі слова, знаєш…
— Ти ще погрожуєш!
Не встиг Альошка опам'ятатися, як Пахря був уже на ногах і тримав у руках гвинтівку.
— Ану, руки вгору! — зарепетував він, клацаючи затвором. — Руки вгору, кажу, кадетська мордо!
Альошка схопився, стискаючи кулаки…
Так вони стояли один проти одного, коли в коридор вийшов Силін разом з командиром одного з загонів — Костюковим, кремезним сутулим фронтовиком з довгими рудими вусами.