Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
«Аякже, діждеш ти від мене! — подумав Альошка. — Іншим працювати, а тобі, значить, дома сидіти? Нічого, попрацюй на революцію!»
Він удав, що не бачить підморгувань шурина, і побіг далі.
За весь цей час Альошка тільки один раз побував дома. Він з'явився перед домашніми, підперезаний широким шкіряним ременем, який йому подарував Пахря,
На ремені висів револьвер у жовтій скрипучій кобурі — Альошка дістав її у конфіскованому фронтовиками збройовому магазині.
Глущенко не схотів з ним розмовляти. Він презирливо оглянув Альошку з голови до ніг і пішов в іншу кімнату. За дверима неголосно і зло прошипів:
— Татків синок, нічого не скажеш!
Альошка посміхнувся.
Катерина, побачивши брата, заплакала:
— Що ти робиш, Альошенько! Вб'ють тебе десь! Що я татові скажу!
— Те й скажеш, що вбили, — гостро відповів Альошка. — Не бійся, нічого тобі не буде. Тато зрозуміють…
Він сказав, що працює зв'язковим при Силіні, і коли Катерині потрібно щось, хай приходить просто в штаб, він, Альошка, допоможе.
Потім на прохання Катерини він з'їв тарілку борщу і перемінив білизну. Альошка відчував себе дорослою і сильною людиною.
Силін був тепер членом оперативного штабу повсталих, і Альошка більшу частину часу проводив у Ново-Петроградському готелі на Ганнібалівській вулиці, де розташувався штаб.
З ранку й до пізнього вечора у штабі було, як у вулику. Приходили робітники і їхні дружини, селяни з навколишніх сіл, обивателі. Сюди приводили спекулянтів, які піднімали базарні ціни на продукти, мародерів, злодіїв та інший темний елемент, що заворушився в перші дні повстання. Більшість затриманих відпускали, пообіцявши наступним разом розправитися з ними як слід, а найзапекліших відводили за місто і там розстрілювали. Панькатися з ними було ніколи.
Місто готувалося до оборони.
На допомогу повсталому Херсону прибув із Севастополя військовий корабель із загоном революційних матросів. Їх зустрічали по-святковому.
Альошка прибіг у порт, коли вже там зібрався величезний натовп городян. Люди заповнили пристанські сходні, хлопчаки обліпили паркани і дахи портових споруд.
Широкий, присадкуватий військово-морський загороджувач «Ксенія» повільно й урочисто розвернувся і, загнавши під пристанські палі скаламучену хвилю, пришвартувався. Оперезані навхрест кулеметними стрічками, кремезні матроси зійшли на берег. На їх поясах погрозливо брязкали гранати. Схожі один на одного, немов морські брати, моряки вишикувались біля пірса, красуючись виправкою і зброєю.
Хтось гукнув:
— Хай живуть чорноморці!
І натовп, вибухнувши вітальним ревом, кинувся до матросів. Поламавши стрій, їх обіймали, плескали по плечах. Командира загону, кремезного здоров'яка в широких брезентових штанях, заходились качати. Він злетів над натовпом, однією рукою притримуючи гранати і маузер, другою намагаючись ухопитися за когось з людей, які його качали.
— Стій! — сипло кричав він. — Стій, кажу, вашу мать!.. Дай слово сказати!..
Нарешті, йому вдалося вхопитися за високого вадонівського металіста. Тримаючись за його могутню шию, матрос зірвав з голови безкозирку, повиту двоколірною георгіївською стрічкою, і вигукнув:
— Привіт геройському Херсону! Дамо німцеві жару, уррра!..
— Уррр-а! — підхопив натовп.
У повітря полетіли шапки.
Матрос відпустив металіста і відкинувся на спину:
— Качай далі!..
І знову злетіли над головами його керзові солдатські чоботи, замелькала на тонкому ремінці дерев'яна кобура маузера.
Після короткого мітингу матроси вишикувались і просто з порту вирушили займати оборону туди, де в ковильному прихерсонському степу пролягли лінії окопів. Натовп проводжав їх через усе місто.
В той же день у Херсоні з'явились обірвані люди з гвинтівками, густо вкриті пилюкою. Деяких вели під руки, а то й несли на носилках, споруджених із жердин і шинелей. На запорошених бинтах чорніли плями крові. Це були миколаївські повстанці, яким вдалося пробитися до Херсона крізь кільце німецьких військ…
А наступного ранку на підступах до Херсона прозвучав перший гарматний постріл — підійшли німці!
Почалася нерівна боротьба за місто.
НА ВАРТІ
Силін покликав Альошку:
— Ось що, хлопче, мені з тобою розмовляти ніколи, тому без заперечень… Людей у пас мало, кожна людина на обліку, а штаб теж треба охороняти, правда? Так ось, із зв'язкових я тебе списую, і будеш ти вважатися в караульній команді. Ясно тобі?
Альошці було ясно: про те, щоб потрапити на передову, нічого й думати.
— Як же, товаришу Силін… — почав він.
Але той перебив його. Притиснувши долонею якісь папірці на столі, Силін сказав неголосно і рішуче:
— Питання ясне. Іди до Ващенка, начальника караульної команди, і доповіси йому. Все! — Глянувши на почервонілого від образи Альошку, він додав м'якше: — Не поспішай ти, друже Альошка, на той світ! Слово честі, не поспішай. Справ попереду — ой-ой!..
Сперечатись було марно.
— Єсть! — сказав Альошка, стиснувши зуби, і попрямував у караульну кімнату.
… Це було просторе приміщення на першому поверсі, де поряд з дощаними тапчанами з солом'яними матрацами стояли розкішні нікельовані ліжка, — перенесені сюди з готельних номерів. Посеред кімнати були поставлені в козли гвинтівки. На столах валялись солдатські котелки і різні недоїдки. Троє вільних від варти фронтовиків одягнені спали на ліжках.
Довгий, худорлявий добродушний начальник караулу Ващенко, побачивши Альошку, засміявся…
— Ага, засадили горобця за залізні грати, а йому б літати та літати… Нічого, ординарцю, звикай до дисципліни, така солдатська доля. Ну, сідай ї слухай, яка в тебе буде служба…
За годину Альошка вже стояв вартовим біля входу в готель.
Здалеку з заходу котився гарматний гуркіт. Там, на підступах до Херсона, було справжнє діло. Там бились на смерть чорноморські матроси, там боролися Костюков і Пахря, з якими Альошка встиг здружитися за цей час…