Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Так. Що ж ви збираєтесь тепер робити?
— Я й сам не знаю. Треба почекати…
Чоловік у шинелі відкотив трохи рукав. На його зап'ясті, під сірим шинельним сукном, заблищав дорогий годинник на масивному золотому браслеті.
— Побачити нашу знайому необхідно в найближчі дві-три години максимум, — сказав він. — Не відходьте далеко. Виберіть момент, коли там буде більше людей і коли змінять цього вашого хлопчиська. Пам'ятайте: тільки дві-три години! — Він загасив цигарку об стіну будинку і хотів кинути, але, подумавши, поклав недокурок у кишеню. — Я надіюся на вас. Вас звуть Віктором… Вікторія — значить перемога. — Він посміхнувся тонкими, запалими губами.
— Я постараюсь… — відповів Віктор.
— Бажаю удачі. Ви знаєте, де мене розшукувати?
— Звичайно.
— Добре, я чекаю.
Не повертаючи голови, чоловік обвів очима вулицю, засунув одну руку за борт шинелі і, не прощаючись, неквапливо пішов тротуаром.
Тепер він здавався пораненим фронтовиком.
ПАНТЮШКА ДИМОВ
Альошка був незадоволений життям. За ті три дні, що хлопець ніс нудну і, як йому здавалося, нікому не потрібну службу в караулі, в нього притупилось відчуття того, що сам він бере участь у бойовій і славній справі оборони міста. Події двадцятого березня, перший бій біля поштамту, розгром збройового магазина — все це здавалося йому тепер далеким, туманним, як сон, наче в усіх цих подіях брав участь не він, а якась інша людина.
Тимчасом становище в Херсоні ставало загрозливим. Покінчивши з Миколаєвом, німці кинули на Херсон дві дивізії чисельністю понад 20 тисяч багнетів. Це майже втроє переважало сили захисників міста. Фронт поступово наближався до міських околиць. З кожним днем все виразніше чулася гарматна канонада.
Кілька разів над Херсоном з'являвся німецький літак і скидав листівки. Командуючий німецькими військами генерал фон-Мец обіцяв через кілька днів захопити Херсон і наказував припинити опір.
Бої точилися запеклі. Станції і села на підступах до Херсона — Снігурівка, Станіслав, Бобровий Кут, Олександрівка — переходили з рук у руки. Ряди захисників Херсона рідшали, а німці ставали все зухвалішими. Несподіваним рейдом біля станції Копані вони захопили великий обоз з фуражем, провіантом і боєприпасами. В місті говорили про зраду.
Про все це Альошка дізнався тільки із слів, кинутих на ходу ординарцями, які завжди поспішали, та з уривків випадково почутих розмов між штабними працівниками. Він почував себе чужим, непотрібним, і в ньому, разом з образою на Силіна, який одсторонив його від справжнього діла, назрівало бажання плюнути на все і втекти до Костюкова. Отам би він показав себе!..
Несподівано все змінилось, і Альошка опинився в гущі таких подій, про які він і не помишляв.
Почалося з того, що до Альошки в штаб якось прийшов його давній друг Пантюшка Димов.
Змінившись з чергової варти, Альошка попрямував на готельне подвір'я по обід — там, готуючись їхати на передову, куріла захоплена у німців похідна кухня. Одержавши скибку хліба і пшоняної каші в котелок, Альошка сів на кам'яну тумбу в кутку подвір'я і з'їв усе це без смаку. Кухарі задраїли казан, погасили вогонь і впрягли в кухню рябого коня. Похитуючи довгою трубою з залізним ковпаком зверху, кухня виїхала за ворота. Подвір'я спустіло, Альошка поплентався в караулку.
Перша людина, яку він зустрів, увійшовши в кімнату, був Пантюшка. Він сидів біля столу, тримаючи між коліньми коротку кавалерійську «драгунку».
— Еге, здоров! — радісно вигукнув Альошка.
Пантюшка підвівся назустріч. Альошка відразу помітив у ньому великі зміни. Насамперед Пантюшка був поранений. Лівий рукав його чорної перешитої з матроського бушлата куртки вільно теліпався: рука була підвішена на смугастій косинці. Пантюшка змарнів, під оком у нього темнів великий синець.
— Ти звідки взявся? — спитав Альошка.
— Не питай, — похмуро відповів той. — Скрізь був — цейхгауз брав, на передовій тинявся, ось прийшов…
— Що трапилося?
— Прогнали…
— Через руку, чи що?
Пантюшка не відповів. Мовчав, насупившись, потім сказав:
— Я в справі прийшов.
— Ну?
— Влаштуй мене, Альошко, до вас, хоча б… Ходжу, мов неприкаяний.
— От тобі й на! — здивувався Альошка — Та ти розкажи, що було?
Пантюшка сів на табурет, підозріливо поглянув на двох фронтовиків, що спали в кутку.
— І розказувати нічого… — неохоче почав він. — Як ми з тобою розійшлися, пішов я до батька та й кажу: приймай, кажу, у загін, та й годі. Либонь, кажу, чужих синів тобі не шкода!.. Ти мого батька знаєш. Вишкірився він на мене: я от тобі покажу, каже, кого мені шкода, а кого не шкода!.. А кулаки в нього відомо які — важчі за свинчатку. Ну, я зв'язуватися не схотів, пішов та й думаю: теж мені, революція, коли людині ходу не дають. Без вас обійдусь. Почав тебе шукати — не знайшов. Що робити? Дістав дрин залізний, сам, думаю, буду воювати. Всю ніч по місту вештався, приглядався до німців. Потім бачу: йдуть якісь фронтовики. Я за ними. Вони в засаду сіли біля цейхгауза, і я недалеко присів. На світанку, коли каша заварилася, ті фронтовики давай цейхгауз брати. Стрільба почалася, фронт! Німці тікати. Я за рогом примостився — тільки німець вискочить, я його дрином по касці — рраз! Він носом у землю. Другий вискочить, я й другого… Штук чотири німці уклав!..
— А ти не прибріхуєш? — спитав Альошка.
— Щоб я з місця не зійшов! — вигукнув Пантюшка.
А втім, він не утруднював себе доказами.
— Як взяли цейхгауз, я, зрозуміло, гвинтівку дістав і вже від тих фронтовиків не відставав. Хлопці хороші, командир у них, Павленко на прізвище, і мене не проганяли. Почав я з ними ходити…
— А сюди чому не заглядав? — спитав Альошка. — Не бачив я тебе.
— Сюди не ходив, щоб батька не зустріти. Та й звідки я знав, що ти тут… Ну, от. Потім, значить, пішли ми на передову. Ох, що там було, Альошко! Матроси німців гранатами глушать, як тих карасів! Я там, до речі, про тебе дізнався, що при Силіні перебуваєш, сказав один фронтовичок, молодий такий, зубастий.
— Пахря, мабуть?
— Пахря, вірно! Ми з ним по сусідству були. Ну, от. Учора ввечері, як трохи затихло, сіли вечеряти, раптом, невідомо звідки, йде!
— Хто йде?
— Та батько мій! До нього, розумієш, моя сестричка, Вірка, бігала, їжу з дому приносила: звичайно, плаче дурна і говорить про мене, що, мовляв, пропав, може, навіть убили десь. Батько, звичайно, в розпач. А тут хтось йому й скажи, що бачив мене на передовій у Павленка… Ну, звичайно, бере за груди і давай тут чистити, з душі в душу, це при всіх. Мені б змовчати, а я візьми та й бовкни: несвідома ти, тату, людина! І пре революцію загнув, що, мовляв, не розуміє… Ну, тут він і розійшовся. Он яку красоту під оком посадив, людям соромно показатися!..