Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Думав, думав і, кінець кінцем, пригадав. Спортінг-клуб, тенісні корти, фон-Гревеніц з голими ногами і її партнера — вузьколицього, стриманого в рухах іноземця, перед яким запобігала навіть така всемогутня в Пантюшчиній уяві людина, як хазяїн спортінг-клубу.
Віце-консул Бодуен — ось хто був недавній співбесідник Маркова!
Яким би несподіваним і неправдоподібним не здавалося це відкриття, Пантюшка все-таки ні на мить не сумнівався в тому, що він не помилився. До того ж після зустрічі з дочкою губернатора в штабі фронтовиків Пантюшка вирішив ні з чого на світі більш не дивуватися… Дійшовши до Віттовської вулиці, Марков зайшов у будинок номер п'ять.
— Він там живе, я знаю, — перервав його Альошка.
Потім Пантюшка повернувся в штаб. Альошки не було. Силін ще не приїздив з передової, фон-Гревеніц, як і раніше, сиділа на своєму місці: Пантюшка бачив її крізь замкову щілину. Тинятися по штабу без діла не хотілося, і Пантюшка пішов до віце-консульства шукати друга. Він не мав сумніву, що людина, за якою стежив Альошка, — Бодуен.
— Я вже думав, чи не прибив він тебе.
Альошка пояснив йому, чому вирішив лишитися тут.
— Іди до того під'їзду, — сказав він, — і добре пильнуй. Коли що, біжи до мене, щось придумаємо.
Пантюшці йти не хотілося.
— На біса, — сказав він, — час марнувати. Краще вже цю фон-Гревеніц стерегти…
— Іди, кажуть тобі! — розсердився Альошка. — Не розумієш, чи що? Марков йому якісь відомості передав! Коли проґавимо, Силін по голівці не погладить!
Пантюшка пробурчав щось собі під ніс, почекав і вислизнув з будки.
Майже в ту ж мить він увірвався знову і хрипко прошепотів:
— Там хтось ходить, Альошко!
Вони завмерли, прислухаючись.
Було тихо, як у льоху. І ось Альошка почув обережні кроки по вологій землі. Кроки віддалились, стихли, потім почулися знову.
Просто перед будкою, під деревом, зупинився чоловік. У темряві можна було побачити тільки, що він невисокий на зріст і кремезний. Чоловік повільно обвів поглядом усе навколо і, відділившись од дерева, попрямував до будинку. До хлопців донісся уривчастий стук, двері відчинились, і знову все стихло.
— Бачив? — промовив Пантюшка.
— Слухай, — зашепотів Альошка, — біжи в штаб! Може, Силін уже там… Якщо нема його, розкажи все Попову або кому хочеш. Хай ідуть сюди, тільки швидше… Я тут почекаю. Тільки мерщій, Паню, любий!..
Пантюшка більше не заперечував…
Лишившись один, Альошка дістав револьвер і для певності звів курок. Потім він вибрався з будки і став за кущами акації на такій відстані від будинку, щоб можна було бачити двері. Серце його гарячково відстукувало секунди, а вони тяглись, тяглись нескінченно, і він загубив їм лік. Зараз він мріяв про одне: тільки б Пантюшка встиг когось привести, перш ніж людина з'явиться знову!..
Сталося однак інакше.
… Прошурхотів засув, двері відчинились, випустивши вже знайому низьку постать, і зразу ж зачинились. Чоловік швидко пішов через сад. Коли він порівнявся з Альошкою, той вискочив з-за куща і крикнув високим зривистим голосом:
— Стій! Руки вгору!..
Чоловік присів від несподіванки і чорним клубком кинувся до дерев, які стояли купою.
— Стій! — закричав Альошка. — Стій, стрілятиму!
В ту ж мить попереду блиснуло: куля, просвистівши, обламала гілочку куща. Тоді Альошка почав стріляти в темряву, туди, де зник шпигун. Він тричі натиснув на тугий спуск. Пострілів у відповідь не було. Альошка почекав трохи (адже могло трапитися, що він влучив) і рушив уперед…
За деревами він побачив пролом в огорожі, через який втік ворог. Альошка вискочив на вулицю. Далеко, в кінці кварталу, він помітив ніби якийсь рух, вистрілив навмання, крикнув: «Стій!» — і в цю ж мить почув ззаду, в саду, тупіт:
— Альошко! — задзвенів голос Пантюшки. — Альошко, де ти?
— Сюди! — покликав Альошка. — Сюди, до мене!
У проломі показався Пантюшка, за ним — Силін, потім полізли фронтовики — тут було чоловік вісім. Серед них Альошка пізнав Попова в цивільному одязі.
— Де він? — насилу віддихавшись, спитав Силін.
— Не знаю… Сюди вискочив! — мало не плачучи, відповів Альошка.
— Здається, он там…
Вони кинулися бігти вздовж вулиці. На перехресті Силін наказав:
— Ващенко, Зуєв, Макаричев і ти, — він показав на Альошку, — праворуч. Решта за мною!..
Вони пробігли вулицю до кінця і нікого не побачили. Повертаючись, заходили в усі двори, обшарювали кожен куточок. Альошка до крові закусив губу. Дурень! Безмозкий дурень! Проґавив шпигуна. Чому не стріляв відразу, з-за кущів! Розуму невистачило?..
Біля консульства їх уже чекали.
— Нема? — спитав Силін.
— Нема, — відповів Ващенко. — Втік, собака!
Силін смачно вилаявся. Альошка зараз волів бути вбитим. Він почував себе винним за все…
Попов одвів Силіна вбік, і вони почали півголосом радитися. Потім покликали Альошку і докладно розпитали, як він вистежив незнайомого і який той з себе. Альошка як міг змалював його зовнішність.
— Точно, — сказав Попов, — сам пан Бодуен власною персоною! Ну, що будемо робити, Петре?
— Що робити? — похмуро пробасив Силін. — Як сказав, так і зробимо…
Біля обох під'їздів консульства Силін поставив по вартовому. Решті звелів іти за ним.
Вони піднялись на парадний ґанок особняка і постукали. Довго ніхто не озивався.
— Ламати, чи що? — невпевнено промовив Силін.
— Почекай! — Попов сильно вдарив у двері рукояткою нагана.
Нарешті в будинку залунали кроки, чоловічий голос спитав:
— Хто там?
— Революційна влада Херсона! — відповів Попов. — Відчиніть!
— Що вам потрібно?
— Обслідування…
— Приходьте вдень. Зараз усі сплять.
— Негайно відчиняйте! Інакше змушений буду застосувати силу!
З-за дверей донеслося шарудіння, бурмотіння. Заскрипів засув.
Попов і Силін зайшли у вестибюль. Перед білими мармуровими сходами стояв сухорлявий дідуган з бронзовим свічником у руці. П'ять запалених свічок яскраво освітлювали його сутулу постать у в'язаній кофті.