Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
— Ця жінка — німецька шпигунка, — глухувато промовив він. — Рада засудила… в розход. Взяти!
Ващенко не поворухнувся, тільки на довгій його шиї судорожно стрибнув кадик.
— Таке рішення Ради… — повторив Попов. Вуглувато, весь немов скам'янівши, Ващенко зробив крок до друкарки і доторкнувся до її плеча.
— Ходімо!..
І тоді почалося найтяжче з усього, що довелося пережити Альошці за останній час…
Друкарка істерично кричала. Вириваючись із рук фронтовиків, вона розірвала комір своєї чорної сукні, оголилося худе, з виступаючими ключицями плече. Волосся її розтріпалося. Дико й безглуздо трусилися жовті, прямі, як солома, патли. Прокльони змінювались погрозами, благаннями про пощаду, і крики її врізалися в душу.
У ці хвилини Альошка зовсім забув, що ця жінка — ворог, ворог страшний, який діяв із звірячою підступністю, нишком, що через цю шпигунку гинули люди і, може, навіть уся справа, заради якої лилася кров на підступах до Херсона. Зараз він бачив тільки кволу, збожеволілу від жаху жінку, яка билася в руках дужих фронтовиків…
У голові в нього мутилося, нудота підступала до горла, і, вже не усвідомлюючи, що він робить, Альошка кинувся вперед і, щось відчайдушно вигукуючи, почав відривати руки Ващенка від жінки.
Його відштовхнули…
… Коли Альошка отямився, фон-Гревеніц уже не було в кімнаті. Поруч стояв Силін.
— Ну, очухався? Ех, ти!.. Хіба можна так, Олексію, Альошко, Миколин сину! — сказав він. — Іди вниз, я зараз спущуся, побалакаємо. Допоможи йому, — сказав він Пантюшці.
Той обережно, наче хворого, підхопив друга під пахни. Альошка відштовхнув його і пішов з канцелярії, супроводжуваний насмішкуватими поглядами штабних писарів.
НІЧНА РОЗМОВА
В караульні він ліг ниць, уткнувшись обличчям у запилений солом'яний матрац. Пантюшка спитав обережно:
— Альошко, може тобі чогось дати?
— Іди звідси! — огризнувся Альошка. — Йди краще… Пантюшка ображено відійшов.
Ні тоді, ні пізніше Альошка не міг пояснити, що він відчував, йому було погано. В нього нило все тіло, і він майже фізично відчував тягар останніх подій, що навалилися на нього, — подій одного дня, які розпочалися з розмови з Силіним і закінчились безглуздою сценою у штабі. Те, що відбулося за цей короткий час, приголомшило його, переплутало, змішало все, чим він жив досі.
Раніше боротьба за революцію уявлялась Альошці відкритим боєм у чистому полі віч-на-віч з ворогом. Насправді все виходило інакше. В «чисте поле» він не потрапив. Там бились інші, щасливіші, ніж він. А йому випала доля побачити і пережити таке, про що й згадати було моторошно…
У вухах його все ще дзвенів пронизливий крик фон-Гревеніц. Ворог, шпигунка, виходець з якогось іншого опівнічного світу, в якому копошилися зловісні постаті Бодуена і Маркова, — і все ж було нестерпно усвідомлювати, що, можливо, саме в цю мить її розстрілює Ващенко, чоловік з добрими очима, хороша проста людина…
Альошка лежав крижем на тапчані, обхопивши руками голову, йому було погано, просто погано…
Силін, увійшовши в кімнату, спитав:
— Ви тут, хлопці?
— Тут, — відповів Пантюшка.
— Чому в темряві сидите? Сірників нема, чи що?
Він пошарив на столі, запалив каганець. Потім підійшов і сів біля Альошки, Каганець поставив на сусідній тапчан.
— Ти що, заснув, Олексію? Вставай, вставай!
Альошка знехотя сів, відвертаючись од світла. Силін допитливо, намагаючись приховати усмішку, розглядав його.
Вигляд у Силіна був змучений. Щоки позападали. Від утоми він втратив свою звичку мружитись, і очі його здавалися тепер більшими і світлішими. Над вилицями набухли мішки.
— Нате ось, хлібця вам приніс. Мабуть, не їли ще? — сказав він. — А де Пантелеймон? Ей, друже, ти чого в куток забився? Йди, одержуй свою пайку!..
Пантюшка швидко перебрався на сусідній тапчан і сів на ньому по-турецьки, підібгавши ноги.
Альошці їсти не хотілось, але, бажаючи показати, що з ним уже все гаразд, він узяв простягнутий Силіним окраєць хліба і над силу заходився жувати.
Силін заговорив жваво:
— Не підвели ви мене, хлопці! Просто сищики, нат-пінкертони. Яку шпигунку піймали, ай-ай! Важливу справу зробили, це я серйозно говорю! Сволота була велика, і жаліти нічого… — Він не дивився на Альошку, але тому було від цього не легше, шматок застрявав у нього в горлі.
А Силін, мовби нічого не помічаючи, говорив:
— Звичайно, людину розстріляти — це, брат, не просто, тим більше жінку. Особливо, якщо з незвички… Пам'ятаю, на фронті, ще до революції, з нашого батальйону втекло двоє, дезертирували… Добралися вони до залізниці, примостились у порожньому товарному вагоні, навіть, від'їхали трохи, а на найближчій станції їх і схопили. Доставили прямо в нашу частину, влаштували польовий суд і — до розстрілу. Та як! Перед усім полком, щоб іншим не було унадно. Відвели нас з передової в ліс, вишикували ось таким чином… — Силін пальцем накреслив на матраці велику літеру П. — Виводять, значить, дезертирів. А вони, сердешні, ледве йдуть. Один молоденький був, трохи старший за вас. Плакав. А другий — років під сорок, кремезний мужчина, полтавчанин. Іде, спотикається і все промовляє: «Змилуйтеся, люди, сім'я, дітки малі…» Дітки, мовляв, сиротами лишаються. Зібрались офіцери. Генерал промову виголосив, що, значить, як вони є дезертири, то це ганьба на весь полк, і нехай їх самі полчани і розстріляють. Зрозумів, як загнув?
Кликнули охочих. Усі мовчать, жодного не знайшлося. Тоді генерал зволів нашому батальйонному самому призначити. Той фельдфебеля послав. Фельдфебель, звичайно, собака, інакших я і не зустрічав. Обійшов він стрій, відібрав чоловік десять. Я думаю, слава богу, мене хоч обминуло! І тут, як на зло, він викликає: «Силін!» І вийшов я, хлопці, вбивати своїх же товаришів…
Поставили їх до дерева, очі ганчірками позав'язували. Розстрілом фельдфебель командував. Дали залп, а дезертири як стояли, так і стоять. Розумієш? Усі такі ж розумні виявились, як і я. Всі в повітря випалили. Фельдфебель трохи не луснув від люті. Генерал галасує: «Зрадники, до суду віддам!..» Вистрілили вдруге. І, повіриш, знову жодна кули в них не влучила! Молоденький не витримав такого жаху, впав і давай качатися по землі. Вік проживу — не забуду, як він кричав!.. Прив'язали його до дерева. Тільки з третього залпу і закінчили всю справу…
Силін дивився на вогник каганця, що коптів, і обличчя його, освітлене знизу, здавалося складеним з кутів і тіней.
— Ось як було, хлопці, — сказав він, помовчавши. — Там ми кого вбивали? Свого ж брата-фронтовика, такого ж бідака, як і ми самі. Не хотів він воювати казна за що. А цю шпигунку я б розстріляв і оком не змигнув! Це ж ворог! Не те, щоб тобі ворог чи, скажімо, мені, — всій революції ворог. Ти подумай: вона ж бариня, генеральська дочка, все життя в розкошах жила, іноземні мови знала. Їй сам тільки наш запах гірший від цапиного, а пішла до нас у друкарки, щоб шпигувати. Дуже треба нашого брата ненавидіти, щоб на таке зважитися! І наробила лиха. Та ще б нічого, якби на тому скінчилося… — Він покашляв у кулак. — Сьогодні вона що хотіла зробити? Передати німцям, що ми відвели матросів, центр оголили. Адже коли вони про це довідаються — всьому кінець…