Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса
Шрифт:
Потім вони повернулися в будинок.
— З вікна вистрибнув озброєний чоловік, — коротко сказав Силін Попову.
Той повернувся до Бодуена.
— Ну, що ви на це скажете?
Бодуен не відповів. Він добре вмів володіти собою, цей іноземець: на його голеному обличчі не здригнувся жоден м'яз.
— Так… — промовив Попов.
Рішуче відсторонивши Бодуена плечем, він разом з Силіним і Зуєвим увійшов у внутрішні кімнати особняка…
Усі мовчали. Бодуен, прихилившись до одвірка, стояв нерухомо, виставивши гостре підборіддя.
Коли Попов з фронтовиками повернувся, кожен з них ніс на плечах новенькі гвинтівки. Попов затримався перед Бодуеном.
— Знайдену у вас зброю російського зразка ми конфіскуємо, — сказав він. — Завтра вам буде надана можливість виїхати з Херсона.
Бодуен не відповів, дивлячись кудись убік. Попов збіг по сходах.
— Усе. Можна йти.
ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ
Повернувшись у штаб, Силін насамперед спитав у вартового, чи не виходив хто-небудь з готелю. Вартовий сказав, що він нікого не випускав, крім ординарців, і що в штабі зараз тільки Киренко.
— Ващенко, розпорядись відносно гвинтівок, — сказав Силін, — а ви, хлопці, ходімо з нами.
Вони вчотирьох піднялися на другий поверх.
У канцелярії було світло: горіло кілька ліхтарів на стінах. Писарі спали, схиливши голови на стіл. Двоє фронтовиків диміли цигарками біля дверей — це були вартові, яких Силін лишив тут, коли виходив з Пантюшкою.
Із свого місця підвелася друкарка.
— Товаришу Попов, — заговорила вона вимогливим, ображеним тоном. — Я не розумію, чому зі мною так поводяться! Ці люди не випускають мене з приміщення. Адже я, кінець кінцем, не військовослужбовка! Вже ніч, маю я право відпочити?
— Зараз розберемося, — відповів Попов, скоса глянувши на неї.
Разом з Силіним він зник у кімнаті Ради. Хлопці залишилися в канцелярії.
Альошка дивився на друкарку і думав: ось через цю жінку загинули Костюков і Пахря…
Було щось хворобливе, нечисте в її білому обличчі, в бігаючих очах, напівприкритих тонкою ліловою шкіркою повік, у кожному її русі, нервовому і поривчастому. Сівши до столу, вона витягла шию, прислухаючись до нерозбірливого гулу голосів за стіною.
Голоси стали гучніші, ще гучніші, загриміли кроки…
Прокинулись писарі.
Двері розчинилися навстіж — на порозі з'явився величезний, скуйовджений Киренко. Силін і Попов намагалися вдержати його. Але Киренко вирвався і, важко ступаючи, так, що в ліхтарях затріпотіли вогники, підійшов до столу друкарки,
— Ось ця? — хрипко спитав він. — Ось ця сама?..
Жінка схопилася. Обличчя її стало покриватися прозорою пергаментною жовтизною.
Киренко дивився їй просто в очі.
— Це ти… Костюкова загубила?.. — З придихом на кожному слові промовив він.
— Що він говорить?! Я не розумію!.. — забелькотіла вона, жалібно і розгублено оглядаючись на Силіна й Попова.
— Не розумієш?! А!.. — І Киренко почав обривати застібку на кобурі.
— Що ви робите! — Жінка відсахнулась до стіни, розширеними очима стежачи за його пальцями.
— Стій, Павле! — Силін схопив Киренка за руку. — Поговорити треба!..
— Пусти!.. — хрипів той. — Пусти! Роздушу гадину!..
З допомогою Попова, і вартових Силіну вдалося відтіснити його до дверей.
— Ну, вам тепер усе ясно? — спитав Попов у друкарки.
Вона насилу промовила:
— Я нічого… не… розумію…
— Ах, ви ще не розумієте, мадам, або як вас там… фон-Гревеніц!
У жінки здригнулися плечі. Немов захищаючись, вона витягла поперед себе вузькі долоні:
— Що ви!.. Що ви!.. Це брехня!..
— Брехня, кажете? А це теж брехня? — і Попов помахав пом'ятим листком копіювального паперу. — Пізнаєте? — Він підняв копірку на світло і повільно прочитав — «Командирові революційного загону севастопольських матросів, товаришеві Мокроусову… Наказ…» Це ви друкували? Ми взяли цей документ у вбитого німецького шпигуна!
Альошка мимохіть підвівся. Він згадав Маркова і чорну ганчірку, яку той передав Бодуену. Так ось що це було!..
Жінка облизала губи…
— Я нічого не знаю! — видавила вона. — Це помилка…
— Он як, помилка!.. Можливо… До речі, у того шпигуна ми знайшли ще один лист. Так ось у тому листі пан Бодуен з найкращого боку рекомендує вас німецькому командуванню…
Жінка піднесла руки до помертвілого обличчя і опустилася на стілець.
— Ну, це теж помилка? А загибель Костюкова з загоном?.. А захоплений німцями кілька днів тому обоз з боєприпасами, — це, мабуть, теж помилка?..
Обличчя Попова перекосилося від гніву. Прямі й гострі зморшки окреслили рот.
— Все… Скінчилися ваші помилки, шановна фон-Гревеніц! Шкода, що пізно! Не розгадали вас вчасно! Ну, що ж, не вміємо ще, навчимося. Навчимося!.. — Повторив він, — Одного не можу зрозуміти: як ви дійшли до цього, ви, російська аристократка? В героїні пнулися? Чи перед німцями хотіли вислужитись? Не розумію!.. Ну, та це тепер і не важливо! — Він обернувся і сказав: — Покличте Ващенка.
Один з вартових вийшов з кімнати. Попов сів до столу, присунув аркуш паперу, взяв олівець.
— Ваше прізвище фон-Гревеніц? Ім'я, по батькові, вік?
Вона беззвучно поворушила губами і нічого не відповіла.
— Не хочете? Воля ваша…
Настала мовчанка. Важко дихав Пантюшка. Силін, зсунувши брови, обривав бахрому на рукаві шинелі. Киренко налитими люттю очима нерухомо дивився на друкарку.
Альошка сидів, вчепившись пальцями в коліна, оглушений ударами власного серця. Він відчував, що найголовніше попереду.
Ввійшов Ващенко і зупинився на порозі, запитально оглядаючи присутніх. Він, очевидно, відразу зрозумів, для чого його викликали. На простому обличчі фронтовика з'явився напружений і навіть якийсь стражденний вираз. Попов підвівся, спираючись рукою на стіл.