Справа отамана Зеленого
Шрифт:
– Не можу.
Прозвучало це досить зухвало. Дзюбині брови злетіли вгору.
– Чого це так?
– Реманент під мертвими.
– Що?
– Лопати трупами завалені, кажу.
– То розвантажуйте! Бігом! – і додав, клацнувши язиком: – Бач, реманент. А воно ж лопати як лопати.
Щоб іще раз підтвердити свій наказ і довести,
– Не злили б ви його, Артемію, – тихо попросив доцент Куприк.
– І що буде? Застрелить? А ви маєте іншу думку щодо його найближчих дій? Хочете пожити на кілька хвилин довше?
– Просто не дражніться, – мовив доцент.
– Правда, мовчи вже, – підтримав його селянин. – Говорити ще з цими кацапами…
– Він наш, здається, – зауважив Артем. – Не з Росії-матінки, точно.
– Один чорт, кацапам продався, – зітхнув і додав упевнено: – А командують ними самі жиди.
– Добалакаєшся в мене! – прикрикнув Дзюба.
Відмахнувшись, селянин поліз у кузов. Шеремет, задумавшись, знизав плечима. Справді, чого він розходився? Нема ж з ким говорити. Хіба що внутрішній голос підказує: тягтимеш час – житимеш трохи довше. Хоч… інженер уже пробував заговорити до комісара, його тут-таки застрелили. Тепер тіло Свириденка треба витягати з кузова разом з іншими.
Ну його, цього Дзюбу.
До біса їх усіх.
Є в словах селянина мудрість: не варто розмовляти з тим, хто за кілька хвилин збирається в тебе стріляти…
Вивантажили тіла швидко й мовчки. Дзюба, четверо червоноармійців з гвинтівками, на які були насаджені багнети, і водій у шкірянці встали осторонь, стежачи за процесом. Час від часу вусань покрикував, аби контра ворушилася, та швидше в них не виходило. Спочатку в’язні складали страчених рядком на землю, проте Дзюба наказав валити всіх купою. Йому скорилися.
Нарешті машину звільнили. Можна було взяти лопати. Тої ж миті селянин схопив одну з них, а другу простяг Шереметові, якого вже мав за свого. Третьою ж озброївся довготелесий немолодий музейний доглядач із глибоким свіжим шрамом на правій щоці. Решта розступилася, ніби визнаючи за цією трійцею право якоїсь першості.
– Чого спинилися? – запитав Дзюба. – Нуте, розбирайте цей ваш реманент! Копайте, до ночі ми тут стирчати не будемо.
– Де копати? – запитав Артем, розуміючи, як наївно, навіть по-дитячому, це прозвучало.
– Там, де стоїш! Не доводь мене до сказу, грамотний!
Перебуваючи в губчека і спілкуючись із тамтешніми працівниками, Шеремет дійшов несподіваного, але однозначного висновку: слово «грамотний» для них – заразом і лайка, і звинувачення. Тому й не здивувався, почувши його знову, а просто відступив на один крок назад і встромив лопату в м’яку весняну землю.
Селянин примостився за кілька метрів від нього. Музейник, уже не розуміючи, нащо взяв інструмент, роззирнувся круг себе, немов шукаючи свого місця й намагаючись опанувати нову для себе професію копача могил.
– По черзі будете, – нагадав Дзюба. – Слуг тут нема, дядьки.
Викопавши кількома заходами невеличку ямку, Артем відчув, що процес його захоплює. Розумів, що риє могилу не лише мертвим, а й собі. Усвідомивши це, чомусь почав орудувати лопатою активніше. Поруч сопів селянин. У нього виходило краще, аж витер змокрілого лоба. Коли лопата почала входити в яму на один штих, він повернувся до Дзюби й запанібрата махнув:
– Іди сюди, старший.
Вусатого нахабство смертника не обурило, не розізлило, а тільки здивувало.