Справа отамана Зеленого
Шрифт:
Підхопивши тіло, вони поволокли його на подвір’я. Вусатий Дзюба взявся проводжати, показуючи дорогу, і невеличка процесія підійшла до вантажівки. Задній борт уже відкинули, поруч стояли червоноармійці з гвинтівками. Їх було всього двоє, та коли приречені порівнялися з ними, Артемові здалося, що вони проходять крізь солдатську лаву. І зараз, наче у відомому оповіданні графа Толстого, [19] їх із незнайомим селянином почнуть, крім того, ще й лупити по спинах шомполами.
19
Згадано
– Раз-два! – скомандував селянин.
Не відсапавшись, у запалі, що не знати й звідки взявся, Шеремет підняв важке тіло зі свого боку. Повалив на край кузова, підштовхнув трохи вперед і відступив. Хотів був шкандибати назад, та назустріч уже йшов Дзюба і спинив його коротким окриком:
– Куди, дядьки? Коли такі шустрі – лізьте отуди. Будете затягати. Слуг нема.
Поки Артем розібрався, чого від нього хоче вусатий чекіст, селянин спритно, наче його й не били, залазив у кузов. Озирнувся, махнув Шереметові рукою.
– Не стій. Сюди йди. Поможеш.
У віддаленому кутку лежало три лопати.
10
Навіть за такою страшною роботою час збігав швидко.
Гора мертвих у гаражі з досить низькою стелею здавалася більшою, аніж була насправді: коли трупи почали вкладати у своєрідний катафалк, то виявилося, що їх двадцять три. Дев’ятнадцять чоловіків усякого віку й чотири жінки, всі молоді. Кому належали відрубані руки-ноги, незрозуміло, проте деякі жертви були жорстоко скалічені. Відрубані частини за наказом комісара склали на брезент, замотали у вузол і закинули в кузов, немов мішок зі сміттям.
Ніхто з гурту в губчека не лишився. Усім звеліли моститися поруч із мертвими, по краях прилаштувалися червоноармійці. Тепер кузов був заповнений ущерть, декому для певності довелося влягтися наспід. Ті, що не знаходили вільного місця, змушені були моститися просто поверх трупів. Шеремет далі тримався свого нового товариша, відчуваючи, що хоч вони й випромінюють якусь дивну для смертників упевненість, проте ані він сам, ані селянин не ризикнуть відчайдушно кинутися з вантажівки на ходу, щоб утекти. Час, змарнований серед мертвих тіл, зробив свою руйнівну справу: Артем відчував цілковиту апатію, пригніченість і брак волі до перемоги. Зовсім не думав про можливість порятунку. Лежав собі, дивився в захмарене небо й розумів: ось вона, його остання путь, передсмертна мандрівка, пряма дорога до кінця життя.
Помирати не хотілося. Але й жити, втративши чи не єдиних близьких людей, Ліду та Мирона, та ще й усвідомлюючи, що ту країну, до якої звик, теж невблаганно втрачає, Артем уже не міг. Тобто спробувати можна. Якщо виживе. Тільки не уявляв собі як.
Куди їх везли цього весняного ранку, Шеремет навіть не здогадувався. У камері, корчившись від болю, думав: усе кругом спинилося. Та вперше бозна за скільки часу, – за кілька днів чи тижнів, – вибравшись на свіже повітря, відчув: весна, улюблена пора року поетів і його трагічно загиблої дружини, не вповільнила своєї ходи. Навпаки, виявляла себе нестримно: вітерець не так холодив, обласкавлюючи все довкола першими квітневими повівами й наближаючи буяння
Їхали за Київ, на околицю, кудись під дніпрові береги. Незабаром потягло річковою вологою. Шеремет розплющив очі, спробував визирнути з кузова, але дістав легенького, незлобивого тичка прикладом. Червоноармієць тикав більше для годиться, вказуючи приреченому на його місце, аніж хотів його по-справжньому огріти. Артемові навіть здалося, що юнак у будьонівці зовсім не сприймав його за ворога. Йому дали гвинтівку до рук, пояснили, в чому правда і за що треба воювати. Відтепер він старанно виконує наказ свого командира. Найімовірніше, жодну з жертв, хоч мертву, хоч живу, ці бійці не вважали за людей. Лише за істот, від яких треба очистити цей дивний новий світ, що його надумали збудувати більшовики.
Нарешті авто зупинилося.
Ніхто зі смертників не підвівся. Хряснули дверцята кабіни, і почувся аж надто бадьорий Дзюбин басок:
– Приїхали, дядьки! Вилазьте!
Арештанти по черзі, але не кваплячись, спустилися на землю. Артем покрутив головою, роздивляючись навколо. Справді, вони стояли недалеко від дніпрового берега. Попереду видніли плавні, однак ніяких ознак людського житла не було. Дзюба звелів усім стати в шеренгу, тоді пройшовся, розминаючись, повів кругом очима й кивнув кудись перед вантажівку, якнайдалі від берега:
– Отам, значить. Беріть лопати – і вперед. Хто не вміє, заразом і навчиться. Не бійтеся, мозоль не натрете. А як натрете, то не страшно.
– Куди вперед? – поцікавився Шеремет, схаменувшись ураз, бо решта приречених чомусь мовчала.
– Туди, – Дзюба знову мотнув головою. – Будете яму копати. Не скидати ж вас просто так. Звірі порвуть, не по-християнськи.
– Ви ж заперечуєте Бога.
– О! А де тут Бог? Не молитися приїхали. Приказка така: до християн треба ставитися по-християнськи. Усі люди – християни.
– Не всі.
Дзюбу несподівана полеміка зі смертником почала дратувати.
– Слухай, у нас тут не диспут. Був би за нас – тебе б партійні наші агітатори швидко перекували. Вони, розумієш, євреї. У їхнього брата язики добре вигострені й підковані.
– Підковані язики? – Навіть з огляду на те, що відбувалося, Артем не зміг стримати посмішки. – Уперше чую.
– А тут, дядьку, все вперше, – підтакнув Дзюба. – Я так собі думаю, багато нового ще буде. Як не побачиш, то я не винен. Самі ж пішли проти влади. Чого б вам ото не змиритися?
– Філософ, – Шеремет знову гмикнув. – Може, політик. Чи комісар, хто там у тобі вмер?
Розмова вже помітно втомлювала чекіста.
– Балакати ви вмієте, – визнав. – Кашею не годуй, дай простому людові голову задурити. Мені взагалі-то цікаво. Я ж колись теж хотів учитися. Книжки читав усякі. Тільки потім війна. Забрали. Мобілізований. Треба ж комусь за вас, базік, пролити крівцю.
– І за кого ж ти воював? За віру, царя й Вітчизну?
– Це тебе не гребе! – Утому змінила злість. – Чого я взагалі з тобою панькаюся? Ти найрозумніший? Он люди мовчать собі, а ти розходився. Покажи, як умієш діло робити. За лопату – і вперед.