Справа отамана Зеленого
Шрифт:
Передмова
«Справа отамана Зеленого» занурює нас у перипетії бурхливого 1919 року.
Революційне протистояння на той час досягло апогею. Українські землі стали полем битви між різними владами, різними режимами. Водночас 1919-й позначився розгортанням масштабного селянського повстанського руху, що був адекватною відповіддю українського села на національні й соціально-економічні утиски. Кожна зі сторін конфлікту мала свої плани і бачення майбутнього України. Від того, хто стане переможцем, залежала не тільки доля української державності, а й майбутнє всієї Росії.
У центрі сюжету – історія київського лікаря Артема Шеремета, який з волі трагічних обставин опинився у повстанській армії
Історію – реальність 26 млн українців, яким довелося жити в революційні 1917–1921 роки, – автор відтворив за документами, мемуарами сучасників та тогочасною пресою.
З-поміж кількох десятків вигаданих героїв роману один – найсправжнісінький. Це відомий на всю Україну отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений – псевдо йому присвоїли чи то за юність, чи, за іншою версією, – від паролю, який він використовував у підпільній роботі ще в роки першої російської революції. Коротке його життя повне суперечностей.
Народився майбутній отаман 16 грудня 1886 року в родині Ілька та Варвари Терпил, загалом батьки мали вісім дітей. Навчався в церковно-парафіяльній школі, двокласному училищі, а згодом – Житомирській школі прапорщиків. На заклики Директорії в листопаді 1918-го створив загін із чотирьох тисяч селян і взяв участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського. 13–14 грудня «зеленівці» під червоними прапорами і з гаслом «Вся влада Радам!» вступили в Київ, влаштували в місті бешкети. Пограбувавши військові склади на Святошині, вони повернулися до Трипілля. Звідси Зелений вислав Ультиматум у Київ: скинути Директорію й визнати радянську владу, або він піднімає повстання проти уряду УНР. Обеззброїти бунтівників вдалося січовим стрільцям на чолі з сотником Осипом Думіним. Натомість Зелений допоміг червоним під час їхнього наступу на Київ у лютому 1919-го. А вже згодом він повернув зброю проти них, у квітні разом з іншими отаманами зробив спробу захопити Київ.
У час найвищого піднесення угруповання Зеленого нараховувало 35 тисяч бійців. Зелений був одним із небагатьох повстанських отаманів, що мали свою флотилію на Дніпрі. А ще ходили легенди про те, як він роздавав селянам землю. 13 жовтня 1919-го Данила Терпила було важко поранено в бою з денікінцями за Канів… Похований він у рідному Трипіллі.
Роман Кокотюхи – динамічне й захопливе читання про український повстанський рух, малознану сторінку історії, боротьбу мешканців Великої України за її незалежність і соборність. Герої роману – звичайні собі люди, зі своїми характерами, мотиваціями, переживаннями й глибокими внутрішніми змінами. Автор без пафосу й зайвих емоцій зумів це передати.
Бажаємо читачам насолоди від прочитання.
Миру і злагоди вашим родинам та Україні!
Ярослав Файзулін,
кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу історії Української революції 1917–1921 рр.
Частина перша
Губчека
Озброєні з голови до ніг люди від імені чека, комендатури міста, кримінально-розшукової міліції та інших установ роблять обшуки, арешти, підкидають фальшиві гроші, напрошуються на хабарі, шантажують цими хабарами, ув’язнюючи тих, хто цей хабар дав, щоб кінець кінцем звільнити людину з-під страху смерті за десятикратний або двадцятикратний хабар.
Київ, березень
1
– Ти вже пробач, Артеме Даниловичу, але я тобі не радий.
Говорячи так, Мирон виставив на стіл полумисок із холодною, звареною в лушпинні картоплею, поруч поклав почищену половину цибулини, додав чвертку сірого хліба, зітхнув:
– Ось, чим можу.
Шеремет знизав плечима, підхопив із підлоги солдатський речовий мішок, видобув із надр замотаний у полотняну шмату кусень жовтуватого, старого сала – невеликий, трохи більший за його долоню. Потім виклав мішечок із чорними сухарями, промовивши:
– Мій внесок, свояче. Я не обжирати прийшов.
– Ага, зараз нікого в Києві здорово не об’їси, – буркнув Мирон. – Товариші-більшовики кажуть, що теж голодують. Але я дуже в цьому сумніваюся. Чрезвичайка точно посилену пайку собі виписує, – зітхнув, додав з гіркою іронуєю: – Служба шкідлива.
Про Надзвичайну комісію – чека, чрезвичайку – та її діяльність Артемові Шеремету доводилося чувати чимало. Ось хоч би з Полтави: там уже орудували більшовики, й звідти розходилися відкриті заклики Короленка, [1] наповнені більше емоціями гуманіста, ніж конкретними прикладами.
1
6 лютого 1919 року під час другого російського вторгнення в Україну була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), «чрезвичайка» – точний аналог ВЧК (Всероссийская чрезвычайная комиссия). Від самого початку її діяльність спрямовувалася передусім на терор та фізичне знищення незгодних. Діяльність ВУНК гостро засуджував український письменник-гуманіст Володимир Галактіонович Короленко (1853–1921 рр.), який не сприйняв ані Жовтневого перевороту, ані подальших методів правління більшовиків. Перебуваючи в описаний час у Полтаві, Короленко не боявся публічно протестувати проти терору, звертаючись, зокрема, особисто до Леніна.
Молодший брат Лідії, його дружини, теж був не надто говіркий, коли Артем починав випитувати в нього, що з того правда, а що – чутки чи й відверта брехня. Хотів розібратися, як правильно поводити себе з чекістами, яких у Києві нізащо не обминеш. Але Мирон не хотів підтримувати розмови: так, ніби її тут, за стінами його квартири, хтось почує. І негайно покарає, щоб навіть наодинці не патякав зайвого. Не тільки про це, а й будь про що інше. Та й узагалі він не приховував невдоволення від появи родича. Проте Шеремет, щоб не розділяти себе з Мироном прірвою мовчання, все одно спитав:
– Чим це вона така шкідлива?
– Розстрілюють мало не щодня, – неохоче відповів свояк, сторожко озирнувшись, немов у темному куті заховався шпиг із револьвером. – А в лютому, ну, коли ото тільки придумали свою чека, взагалі між собою воювали. Прямо на вулицях.
– Це як?
– А отак! – згадавши це, Мирон ураз помітно пожвавився. – Територію ділили. Вулиці, квартали, на Липках переважно. Щоб простіше пояснити: ось тут грабують одні, на сусідній вулиці – другі. Один загін забреде на чужий город – другий огризається. Люди носа не потикають на вулицю і думають, як оце я: аби Бог дав, щоб вони один одного постріляли, – помовчав і додав, уже зовсім осмілівши: – Коли комісари трошки освоїлися в місті, чекісти почали по квартирах закуски шукати. Сміх і гріх.