Справа отамана Зеленого
Шрифт:
– Кажи.
– Скажу. Тільки спочатку затям собі, Артемію Даниловичу, – свояк шморгнув носом, і аж тепер Шеремет зрозумів, що той застуджений. – Більшовики прийшли серйозно й надовго тому, що їм тут нема з ким воювати. Ніхто не опирається, чуєш? Та й то ще півбіди. Можна списати на страх, слабодухість, безпорадність… Проте вони мають підтримку. Учорашні слуги, волоцюги, двірники, візники, робітники та їхні сім’ї. Ти помічав цих людей раніше?
– Я лікар, Мироне. І коли мав практику, то моїми пацієнтами була далеко не міська аристократія.
– Та знаю я, знаю про твоє бажання бути близьким до народу! – відмахнувся Романовський. – Одначе отой народ твій стає
Справді, Шеремет згадав, що чув по селах тихе, а подекуди й гучне, відверте невдоволення владою. Затримавшись у хаті породіллі, він устиг наслухатися про сільську голоту, яка почала нахабно комісарити й вимагати від заможних односельців, щоб ті з якогось дива ділилися. Навіть помітив у господаря обріз, який той швидко сховав. Артемові тоді ще подумалося: бач, вагітну жінку та немовля довіряє, а зброю про всяк випадок тримає напоготові, ще й ховає від чужих очей. Та промовчав, бо це його ніяк не обходило.
А тепер, коли Мирон заговорив про обурених селян, із Шереметової пам’яті виринула зовсім недавня картинка. Розводитися про це не став, обмежився скупим:
– Є таке. Бурчать.
– Не тільки, Артемію. Уже стріляють подеколи. На базарах подейкують про сільських отаманів, довкола яких гуртуються озброєні загони. Ходять чутки про якогось батька Зеленого, що нібито розігнав більшовиків під Обуховом, а нині посунув сюди, на Київ.
– Давно?
– Може, тиждень тому. Чи днів п’ять, достеменно не скажу. Єдине, – так собі думаю, – патрулі почали активніше хапати людей на вулицях саме через це.
Із подиву брови в Шеремета сіпнулися вгору.
– Вони бояться селян? Проте… нічого дивного. Кажу ж тобі: я маю чималий досвід спілкування з сільським людом. І, далебі, стерігся б міцного хазяїна, в якого сільський голодранець спробував би щось забрати. Зелений? Не чув про такого. Обухів… Правда, я з іншого боку прийшов, із Житомира. Кажеш, мужицький отаман збирається звільняти Київ?
– Не знаю. Але ж не нас із тобою та Лідою, – відрубав Мирон. – Не певен, що сільському війську вдасться прорватися за околиці. На отаманів нам точно не варто надіятися. Самі ж себе ми, містяни, також не врятуємо. Згадав сільські повстання, щоб ти збагнув: у містах невдоволені радянською владою до зброї не візьмуться ніколи. Комісари будуть грабувати, арештовувати й убивати – а люди терпітимуть. Миритимуться. Бо надто розумні, грамотні й виховані, щоб вірити в збройний опір. Звикли, що з усяким, хто має чи здобув владу, можна й треба домовлятися. Хоч би що там було. Навіть, – він заговорив зовсім тихо, самими губами, – коли доведеться змиритися, що замість тебе заради такої домовленості вб’ють когось іншого. Хіба не так?
– Не думав над цим, – признався Шеремет.
– Я теж. Але в мене була така можливість. І досі є. Вважаєш, я не такий самий, чимось відрізняюся від наляканої київської публіки? Не вдаватиму героя, Артемію. Це не аматорський театр, що в нього ми бавилися в гімназії й домашніх аристократичних салонах. Де воно все? Куди поділося? Може, тому й зникло, що було несправжнім?
Миронові не так давно минув двадцять четвертий рік. Зовні молодший син присяжного повіреного не був схожий ані на нащадка билинних богатирів, ані просто на героя. А за той короткий час, відколи як Шеремет пішов з військом і вони бачилися востаннє, юнак з порядної інтелігентної київської родини разюче змінився. Тепер навпроти нього сидів за столом, пив каламутний самогон та гриз варену картоплю з цибулею типовий підмайстер – кравчук, шевчук чи римарчук, виходець з низів міщанського стану, що пливе за течією. І проживає кожен день, немов останній, радіючи йому, ніби дарункові від щедрого й доброго Господа Бога, – єдиного, в кого Мирон і такі, як він, іще вірять.
– Гаразд, – мовив примирливо Артем. – Не заводься. Знаю, про що ти хочеш мені сказати. Не підеш штурмувати будівлю губчека на Садовій, як селяни з-під Обухова. І не допоможе нам з тобою батько Зелений чи який інший отаман-робінгуд. Не візьмуть озброєні селяни київської чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.
– Кого?
– Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е-е-е, бачу, в дитинстві ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?
– Ой, Артемію, Бог з тобою! Не до романів нині, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетні. Що ж до робінгудів, то нова влада, більшовики, мають себе за народних месників. Забирають у багатих, віддають бідним. Насправді ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бідним? Ось вам, – Мирон скрутив дулю. – Не роздають. Пролетарі самі беруть усе, що легко лежить. І тут, у Києві, і в інших містах. Опору їм ніхто не чинить. Чому – не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.
Рука потяглася до бутля. Відчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.
– Чого ти? – Мирон глянув вовком.
– До діла. Ти ніби збирався визволяти Ліду завтра. Виходить, дібрав способу?
– Ага, – підтвердив Романовський. – Є знайомі, вони мають досвід спілкування з чекістами. Потрібен викуп.
– Викуп? Гроші?
– Не ходять папірці. Золото, коштовності. На цьому більшовики розуміються. Знаю кількох подільських євреїв-ювелірів, відкупилися від влади, навіть повитягали своїх з казематів. Вони ж у перші дні заручників брали.
– Це як?
– А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрі люди, показували пальцем. Прийдуть, безпідставно заарештують, потім починають умовлятися – золото в обмін на волю. Ніхто дуже й не опинався, все віддавали. Дехто просив на колінах, щоб узяли, – Мирон знову відмахнувся. – Я ось до чого. Лідині коштовності. Персні, брошки, намиста. Деякі фамільні є, успадковані від бабусі нашої. Придане її, забув?
– Було придане, – визнав Шеремет, і раптом із серця ніби камінь спав, навіть дихати стало легше. – Хіба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто гроші обернулися на папірці. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грішми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Ліду?
– Я взяв зі сховку каблучки й брошки, – сказав Мирон. – Але ж кажу: гадки не маю, де твоя дружина, моя сестра. Сліди привели на Садову п’ять, і там загубилися. Понесу завтра коштовності туди. Запропоную угоду.
– Кому?
– Та хоч матросу Вихрову, хоч іншому товаришу комісару, хоч чорту, хоч дияволу! – молодик наново запалювався. – Я собі хочу довести, що не кинув сестру в біді! Тепер ще й тобі треба це доводити! Що я можу, Артемію? А ти – ти теж тут нічого не зможеш!
Шеремет знову хотів прикрикнути. Натомість мовив спокійно, дивуючись самому собі:
– Не доводь нікому нічого, Мироне. Я вчасно повернувся. Давай усе мені. Сам піду, знайду, з ким домовитися. Раз викуп беруть, значить, не все ще втрачено.
– Як поясниш, хто такий?
– Скажу, що чоловік її, пробирався додому, тікав від петлюрівської влади. Був силоміць мобілізований, під страхом смерті. Вирватися допоміг щасливий випадок. Оцю авантюрну історійку я кілька останніх днів розказував не раз і не два. Вірили, бо я ж дійшов. Нічого. Головне, щоб вона протрималася ще трохи.