Справа отамана Зеленого
Шрифт:
А головне – в місті лишилася Ліда.
Намір Шеремета був простий: знайти дружину, дібрати способів покинути Київ, пробитися до родичів, що жили в Проскурові. Ширилися чутки, що уряд УНР перебирався ближче до тих країв. Артем на хвилі загального хаосу намірився перейти нарешті лінію фронту. Усвідомлюючи собі ризик цього заходу, Шеремет усе одно розумів, що кидати Ліду тут, у більшовицькому Києві, куди небезпечніше. Гіркий, навіть трагічний досвід минулого року став визначальним.
Не раз Шереметові, який пробирався тилами, тепер йому ворожими, перевіряли документи. Але щастило. Паспорт не викликав підозри. Так само, як і вигадана історія про те, що повертається з визволеного силами Червоної армії Житомира. Там він, колишній земський лікар, нібито пересиджував смутні
Знаючи це, Артем удавав, що зрадів більшовикам у Житомирі. Йому вірили. Зрештою, Шеремет не був схожий на офіцера. Та й узагалі на вояка. Цих пильні патрулі хтозна-яким дивом відразу виявляли в строкатому натовпі. Під сірою шинеллю з діркою на лікті в нього був цивільний одяг: піджак, несвіжа сорочка і штани. Бруд місили важкі черевики, більші на один розмір, із пожмаканими газетами всередині, щоб зручніше було йти. Таких мандрівників навесні 1919 року було чимало. І не лише, як гадав Артем, тут, під Києвом, а й усюди, де вже рік вирувала громадянська війна.
Опинившись у Києві, знайшов Мирона Романовського. Це було неважко. Родич жив у тому самому помешканні, де на нього лишилася чекати дружина. І Артем уже на порозі почув від свояка, що Лідію забрали в чека.
Зупинили просто на вулиці. Принаймні так кажуть очевидці. Молода жінка поверталася додому по обіді. Із самого ранку пішла. Хотіла ще раз спробувати влаштуватися десь на службу, щоб не голодувати й отримувати хоч якийсь пайок.
Як каже сусідка, що йшла о тій порі з протилежного боку вулиці, Ліда сама напитала собі лиха. Побачила, що троє озброєних патрульних, старшим серед яких був вусатий матрос у безкозирці, кльошах і навхрест підперезаній ременями шкірянці, зупинили перехожого. Немолодий чоловік видався їм дуже підозрілим. До того ж сусідка запевняла, що коли й не всі троє, то бодай один із них був добряче напідпитку. Це вусань звелів перевірити документи в буржуя. Коли затриманий почав сваритися на них, то говорив російською, але з дуже помітним українським акцентом. Від того вусань неабияк розлютився, узвав чоловіка петлюрівським агентом і вдарив його, збивши з ніг. Не здержавшись, Лідія кинулася до гурту і спробувала визволити чоловіка. За інших обставин на неї могли б і не зважити, але тепер швиденько забрали обох. Чоловік став пручатися. З ним панькалися до найближчого перехрестя. А тоді він набрид, і матрос застрелив його з маузера майже впритул – так, ніби виконував щоденну роботу.
А може, справді робив так кожного дня.
Ця трагедія сталася два дні тому. Шеремет винуватив себе: міг дістатися Києва раніше, але затримався в одному селі. Його пустили переночувати. Хазяйська донька мала передчасно народжувати. Як лікар, Артем мусив приймати пологи, потім на слізне прохання лишився ще на добу, щоб доглянути породіллю. Навіть побожився, що навідається, їдучи назад. Гадав, це буде за кілька днів. І радів, що знайшов для себе й Ліди місце, де можна якийсь час перебути. Тепер це все нічого не важило.
Навіть ця подоба світської розмови, що нею намагався забити йому баки Мирон. Проте Артем і сам не розумів, чому в цих абсурдних обставинах підтримує її. Ще й збирається вечеряти і пити каламутний самогон: свояк уже виставив перед ним на стіл наполовину наповнений штоф.
Лише тоді, коли той налив склянку по вінця, Шеремет ніби прокинувся.
Стрепенувся.
Труснув головою, неначе проганяючи страшний сон. Різким порухом скинув повну склянку зі столу.
Тої ж миті Мирон скочив на ноги, зваливши дерев’яний ослін, на якому сидів.
3
– Ти що! Ти що робиш! – заволав, ніби Артем раптово й незаслужено образив його.
– Сядь, – промовив Шеремет, дивлячись на свояка знизу вгору, а коли той, стиснувши кулаки, посунув уперед, підніс голос: – Сядь, я тобі сказав!
– Хто ти такий? Приперся сюди, керуєш, посуд гатиш!
– Цілий твій посуд! Треба буде – я тобі склянку об тім’я розтрощу! – тепер уже підвівся й Артем. – Сестру потягли не знати куди, а він тут самогон хлебче!
– Знаю я, де вона! – визвірився Мирон, хряснувши кулаком по столу. – Бач, повернувся він! Грамотний дуже! Людей хапають на вулицях щодня! Коли не застрелять, як того пана, то, вважай, пощастило! Кого куди потягли – не кажуть! Списків не складають! Я, родичу, щоб ти знав, учора оцим лобом силу-силенну дверей пробив!
Романовський кілька разів ляснув себе по лобі розчепіреною долонею. Вийшло несподівано лунко й навіть трошки кумедно. Якимсь дивом Миронів жест трохи розрядив напружену атмосферу. Нахилившись, Артем підняв склянку й поставив на стіл, неначе демонструючи її цілість.
– Вибач.
– Ага! То мало не вбив, тепер – крокодилячі сльози.
– Де ти сльози бачиш? Рюмсати, свояче, ніхто не збирається. З цього треба було починати. Ну що, знайшов її?
– Ніхто нікого не знайшов, – буркнув Мирон, ставлячи ослін на ніжки та вмощуючись на нього. – Сідай уже, герою. І слухай, – він знову налив самогону, тепер уже потроху. – Значить, жодна чрезвичайка списку заарештованих не складає. Почнеш дізнаватися, то, не дай Боже, й самого схоплять. Навряд чи в тюрмі знайдеш, кого шукав. А чи вийдеш сам, чи вивезуть тебе – теж ніхто не знає.
– Усе аж так погано?
– Хіба це погано, Артемію? Це гірше, ніж погано. Це катастрофа для країни, і я не перебільшую ні на йоту.
– Добре, Мироне. Ти знайшов Ліду чи ні?
– Не зовсім.
Романовський випив одним духом, чого раніше ніколи не робив. Шеремет узагалі знав молодшого дружининого брата як парубка, що може випити лише келих хорошого вина за вечерею, і то нечасто. Сам пити не поспішав. Дочекався, поки свояк закусить неочищеною картоплиною, а тоді запитав:
– Що значить – не зовсім?
– А те й значить. Я збив собі ноги й лоба, шукаючи тих, хто заарештував сестру. Як мені це вдалося, розкажу, коли сам зрозумію. Але прізвище їхнього командира – Вихров. Звуть Василем. І запроторив він Ліду до губернської чека. Вони це називають просто – губчека, на Садовій.
– Де саме?
– П’ятий номер, – і додав, ніби Шеремет міг забути: – Це поруч із будинком Шлейфера, знаєш, там, на початку…
– Знаю, – відмахнувся Артем. – Ти там був?
– Хотів навідатися. Але… Артемію, я боюся туди йти! – Миронів голос раптом зірвався, зазвучали нотки жалю й розпачу. – Скоро вже місяць, як вони щодня вбивають на вулицях! Удираються в будинки! Арештовують, ґвалтують! Судять бозна за яким законом і невідь за що! Червоний терор, [9] ось як це зветься! Пролетарі всіх країн єднаються, щоб ламати нас через коліно!
9
Червоний терор – насильство, що його чинили більшовики проти широких соціальних груп (зокрема й проти робітників та селян), оголошених класовими ворогами або звинувачених у контрреволюційній діяльності. Декрет «Про червоний терор» за підписом лідера більшовиків В. І. Леніна ухвалено 5 вересня 1918 року. Він ставив завдання побороти контрреволюцію, спекуляцію та службові злочини ізолюванням класових ворогів у концентраційних таборах і фізичним знищенням усіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів.
– Бачу, в них виходить.
– Авжеж! І надалі виходитиме! Бо з більшовиками годі вмовитися. Переконайся сам, іди на Садову. Там із тобою погомонить якийсь товариш комісар. І сам побачиш, що то за люди.
– Тому ти навіть не пробував видряпати звідти Ліду?
Мирон утяг голову в плечі, ставши схожим на равлика, що залазить у мушлю. Знову сторожко роззирнувся, заговорив рівніше й тихіше:
– Не треба так. Я справді накивав п’ятами з губчека, щоб не муляти нікому очей. Тих чекістів можна спровокувати самим зовнішнім виглядом. Погано, що я не схожий на пролетаря. Але, – він сумно всміхнувся, – добре, що й не зовсім скидаюся на буржуя. Та я все ж таки питався розумних людей, і мені сказали, як краще вчинити. Саме завтра знову збирався йти в їхню чрезвичайку. Тут ти – як сніг на голову.