Справа отамана Зеленого
Шрифт:
Мобілізація до шпиталю – гаразд, ради Бога. Стріляти – ні, прошу дуже, вибачайте.
Одначе буремні події останніх місяців бентежили розум.
Артем із якогось часу зовсім не міг утямити, що відбувається довкола. Хто на чиєму боці воює. І, головне, хто кому ворог, а хто – союзник. Ходячи від села до села, розмовляючи з селянами, ще дальшими від політики, ніж він, дійшов висновку: всі воюють з усіма. Зайнявши кругову оборону. І якщо селянство візьме вила, дрючки й відрізани, – а судячи з усього, вже бере, – то воюватиме не за якусь там владу, а тільки за себе.
І, звісно ж, проти всіх.
Такі настрої людей Шеремет відчував не раз.
У цьому всьому хаосі він усе ж таки намагався бути розважливим, щоб хоч трошки розібратися в ситуації. Артемові не давали
Сам Шеремет схилявся до того, що треба укласти військовий союз із Польщею. Тим паче, що в цьому зацікавлені представники Антанти. [10] Такий союз, на Артемову думку, міг би дати успіх, як і торішня угода з Німеччиною. Але Романовський, уже добряче хильнувши, в запалі суперечки спітнів, розстебнув сорочку до пупа й почав доводити, що тепер нема для Петлюри кращого союзника, як білий генерал Денікін. [11]
10
Військово-політичне угруповання, створене в 1904–1907 роках. Головні члени – Великобританія, Франція і Росія. На початку 1919 року Директорія почала переговори з командуванням Антанти, шукаючи військових союзників. За це Антанта хотіла здобути контроль над українськими землями.
11
Денікін Антон Іванович (1878–1947) – головнокомандувач Добровольчої армії – оперативно-стратегічного об’єднання білих. 1919 року армія Денікіна контролювала Південь і Схід України (так звану Новоросію). Вважав Україну частиною Росії, війну проти червоних – боротьбою за відновлення великої й неподільної Росії. На звільнених від більшовиків українських територіях поновлював царські принципи російської великодержавної політики. Зокрема, оголосив російську мову єдиною державною, проте суворо заборонив обмежувати вільний вжиток української. До представників уряду Української Народної Республіки ставився з демонстративною зневагою, вважаючи їх за сепаратистів.
Пояснював дуже просто: більшовики для білої армії – найбільший ворог. А ворог нашого ворога, як відомо, наш друг. До того ж іще два роки тому, коли в Петрограді панував Тимчасовий уряд, його керівники поволі змінювали своє ставлення до влади в Києві. Газети навіть обережно писали про перші компроміси, що їх почали досягати уряд Керенського й Центральна Рада.
Мирон був глибоко певен, що півтора року тому владу в Петрограді захопили більшовики, якими – тут він для переконливості стукнув по столу – керували німці. Аби ті, прибравши Росію до рук, припинили невигідну для Німеччини війну.
Якби червоним дали гідну відсіч, Київ мав шанс домогтися того, що Центральна Рада репрезентувала б не нову Росію на території колишньої Київської губернії, а очолила повноправну автономну державу. Шанс домовитися був. Переконати Романовського в іншому, здається, не зміг би ніхто. А зараз, вважав він, Петлюрі слід підтримати не Антанту, а пана Денікіна. Якого до війни з червоними спонукають такі самі інтереси: знищити більшовиків, повернути білим Петроград і Москву, а Україну лишити в кордонах, у яких вона була ще місяць тому.
Запалившись у п’яній дискусії, Мирон навіть поклявся: після того як Шеремет викупить Ліду з губчека, буде пробиратися через фронт у західному напрямку разом із ними. Щоб дістатися до самого Петлюри й так само палко переконати його: Денікіну треба віддати Харків і всю Харківську губернію. Цим російській генерал вдовольниться. Й охоче підпише з українським урядом нову міждержавну угоду – звісно ж, коли допоможе петлюрівській армії повернути Київ та прилеглі території.
У якийсь момент Артем просто перестав його слухати. А Романовський, окрилений тим, що його не перебивають, почав розводитися ще дужче. Кінець кінцем Шереметова тактика дала бажаний результат:
Зустрічаючи на київських вулицях юрби кепсько вдягнених, але до зубів озброєних та рішучих бійців із червоними стрічками й зірками на шапках і кашкетах, Артем потроху починав розуміти своякову правоту. Ці люди, від яких сахаються й на яких стараються не дивитися без потреби цивільні перехожі, звідси вже не підуть. Здавалося, вони прийшли надовго й далі будуть тільки нападати. Немилосердно, агресивно.
Трошки знаючись на польських та німецьких настроях, Шеремет був упевнений: західні союзники намагатимуться не воювати з більшовиками, а лише домовлятися. Бо ж бачать у них передусім брутальну, малокеровану чи й зовсім некеровану силу, яку можна зупинити лише одним способом: визнати її й запропонувати партнерство. Тимчасом як білі домовлятися з червоними не збираються. Для них знищити цих неграмотних вискочнів – справа честі, хоч дворянської, хоч офіцерської. А коли так, гадав Артем, то їхні погляди й переконання можуть і справді почасти збігтися з Петлюриними.
Хоч… Поживемо – побачимо.
Зрештою, Шеремет і далі визнавав себе дуже слабо підкутим у політиці. Надто в теперішній, коли будь-який політичний прогноз неможливий, коли вже й селяни утворюють власні уряди. Проголошуючи республіками села та хутори і вимагаючи від усіх, незалежно від політичного забарвлення, встановлювати з їхніми псевдодержавами мало не дипломатичні зносини. Ні, вирішив він, наближаючись до будівлі на Садовій. Найкращий на сьогодні політичний прогноз – не робити жодних. Особливо коли йдеться про якусь далеку перспективу. Тепер варто жити днем сьогоднішнім. Не соромлячись дякувати Богові за те, що перебув його з ранку до ночі й вижив.
До губернської надзвичайної комісії він зайшов саме з такими думками.
5
Спершу Артемові здалося, що до нього нікому нема діла.
Біля будівлі товклися мовчазні люди, здебільшого жінки, старі й молоді. Дехто навіть із дітьми, закутаними від дощу та вітру в хустки, шалі й брудні офіцерські башлики. Дітвора тулилася до мам, помітно нудилася, проте стояла терпляче, поки жінки пошепки перемовлялися між собою, позираючи то на озброєних охоронців при вході, то на чоловіків у гімнастерках та шкірянках, що проходили поруч, не зважаючи ні на кого.
Стояли тут і чоловіки. Їх було набагато менше. Своїх ровесників Артем серед них не бачив, зате несподівано вгледів університетського професора Єрмоленка, що товаришував з покійним Романовським. Той часто бував у них удома. Викладав право й вирізнявся між колег не лише густим басом та ліберальними поглядами, а передусім густою, кошлатою шевелюрою. Якби Єрмоленко був професором хімії, то його б неодмінно порівняли з Менделєєвим: достоту таким автора періодичної таблиці зображали на всіх портретах. Це завважив Шеремет і поділився своїм спостереженням з Лідою, на що вона, звикши не погоджуватися й сперечатися, різко відказала, що якби він писав книжки, то і його самого через кучму й борідку могли б сплутати з Жулем Верном. Розмову почув і професор, проте не образився. Навіть охоче пояснив, чим йому дорога та зачіска. Точніше кажучи, те, що її зовсім нема. «Розумієте, молоді люди, – сказав він тоді, – тільки так можна цілком відповідати своєму імені, що його дали в церкві, коли хрестили». Усяк, хто його бачить, інакше, як левом, не назве. Через гриву. І матиме слушність, бо Єрмоленка, коли хто забув, звуть Лев Павлович.
Тепер його неприкрита шевелюра помітно вирізнялася в юрмі. А бас рокотів, повідомляючи тим, хто зібрався довкола, щось надзвичайно важливе. Єрмоленка повсякчас хтось перебивав, і йому доводилося, мов справжньому цареві звірів, рикати, щоб нетерпеливці не заважали.
Побачивши Артема й упізнавши його, професор не здивувався. От ніби востаннє вони бачилися лише кілька днів тому. Шеремет проштовхався ближче, вже хотів був спитати, що тут і як. Та Єрмоленко замість традиційного привітання поклав йому на плече руку, важку й дуже сильну як для чоловіка, що йому цього року вийде шістдесят п’ять, промовив: