Справа про 19 роялів

Вахек Еміл

Крутою стежкою Клубічко зійшов униз до перехрестя, звідки одна дорога вела до Празького зоопарку. Нею, важко гупаючи, по-військовому карбуючи крок, марширувала група чоловіків у темних дощовиках. На ногах у них були білі панчохи, а на головах — тирольські капелюхи. П'ята колона… Всі знали, що їхні одноплемінники на кордоні дістали завдання певного дня ударити в спину нашим прикордонникам, знищити телеграфний зв'язок, зруйнувати мости і залізничні колії, а оці загони у Празі — блискавично захопити вокзали, пошти, установи й викликати в столиці хаос. Усі це знали, тільки уряд удавав, ніби в цьому немає нічого серйозного, ніби збаламучені Гітлером німці просто бавляться у солдатиків. Дехто вдавав, ніби вірить, що Гітлер, коли вони відкриють йому шлях

на Радянський Союз, дозволить створити напівавтономну область рейху, але тверезіші уявляли собі карту Чехії і Моравії зовсім інакше. А нині Петровіцький, один із тих, хто був причетний до підготовки зради, заборонив йому розшукувати людей, що хочуть захопити собі Кодетове багатство. Гнів у ньому аж кипів. «Ні,— дав він собі слово, — тепер я візьмуся за це по-справжньому».

Перш за все Клубічко зайшов до торговця музичними інструментами Риби.

— Так, ця гарненька молода дама приходила годину тому. Я сказав їй, що поки що нічого певного не знаю, але сподіваюсь. Вона залишила мені номер телефону. Ось він.

Клубічко записав його собі. Це був номер готелю «Шроубек».

— А чи не питала вона вас іще про що-небудь? Риба всміхнувся.

— Так, питала. Про досить дивну річ. Як зроблено напис па тому роялі, який я дістану. Фабрикант, мовляв, продавав два типи «Орфеїв». На тих, що були кращі, напис було увінчано емблемою з лавровою гілочкою, її цікавлять лише такі «Орфеї». Я знаю, що мій «Орфей» без такої емблеми, але вдав, що ніякісінького уявлення про це не маю. «Добре, — сказала вона, — я куплю рояль лише тоді, коли він буде з емблемою».

Клубічко на хвилину задумався.

— Було б найкраще, — сказав він Рибі,— якби ви позволікали ще кілька днів. «Орфея» покажете їй аж тоді, коли я вас попрошу. Зрештою, ваше щастя, що «Орфей» не має емблеми з лавровою гілочкою. Чому? Тому, що ви могли б мати через нього неприємності.

20

Увечері Кост зателефонував йому з готелю «Алькрон». Пара прийшла туди повечеряти, і вони, мабуть, збираються потанцювати, бо юнак у смокінгу. Клубічко прийшов туди з професором Кршечеком. Вони сіли за столиком біля бару, сховавшись за колоною. Професор одразу ж упізнав у дівчині, що саме танцювала, Драгомиру Крпалову із Чеських Будейовиць. Клубічко також її впізнав. Це була Ільза з прикордонної зони. Хто той Ванке, він ще не знав. Можливо, він приїхав разом з [льзою Гейдлер автобусом «Kraft durch Freude».

Пильнуйте її,— наказав він Костові.— Візьміть іще когось на допомогу, але не спускайте з неї ока. Сповістіть мене, як тільки будуть якісь новини. А я піду трохи поспати.

Виспатись йому так і не вдалося: було пів на п'яту, коли Кост подзвонив і сказав, що загадкова пара поїхала на вокзал. Вони подивились на розклад руху поїздів, а потім Ільза спитала в довідковому бюро, чи не запізнюється поїзд із Карлових Вар. Їй відповіли, що запізнюється па 35 хвилин. Пара зайшла до ресторану, і Кост запитував, які будуть вказівки.

— Зараз приїду, — відповів Клубічко.

На вокзалі Кост показав йому юнака, якого знав під прізвищем Ванке. Той прогулювався біля сходів. Ільза чекала на платформі. «Боже ти мій, — подумав собі Клубічко, — яке щастя, що не всі злочинниці такі гарні й не мають такого певнішого вигляду». Поки він віддавав належне її вроді, підійшов карловарський поїзд, і з передостаннього вагона вийшов чоловік, як то кажуть, у розквіті сил, одягнений у коверкотовий костюм. У руках він тримав невеличкий чемодан. Усміхнувся до Ільзи, яка так і прикипіла до нього відданим поглядом. Клубічко її зрозумів — прибулий був неабиякою персоною! Навіть хоч це й був злочинець.

Ванке привітав його по німецькому: клацнув каблуками і стримано вклонився. Хотів узяти його чемодан, але прибулий не дав. Ванке знайшов таксі, і вони поїхали. За чверть години повернувся Кост. Стежив за ними аж до Віноградів, де вони зайшли до готелю «Беранек» на площі Тила. Чоловік у коверкотовому костюмі пішов із чемоданом до свого номера й зачинився. Ільза й Ванке чекали на нього в їдальні. Чоловік повернувся за чверть години, вже без чемодана, і віддав Ванке досить великий пакунок. Усі троє поснідали. Клубічко скористався цим і, показавши адміністраторові своє посвідчення, поки Кост пильнував трійцю, оглянув чемодан невідомого. В ньому було вісімсот англійських фунтів, виданих Англійським банком (зовсім новісіньких, зв'язаних по двадцять п'ять штук). Клубічко ледве встиг записати їхні номери, як за дверима почувся застережливий сигнал Коста.

21

Ще тиждень тому відділ безпеки було попереджено, що в празьких міняльних конторах поміняно кілька фальшивих фунтів стерлінгів, які не можна було відрізнити від справжніх. Фальшиві гроші було надруковано на спеціальному папері Англійського банку, — службовці банку впізнавали його на дотик. Колір та водяний знак теж не можна було відрізнити від справжніх. Фальсифікати можна було визначити лише за двома ознаками. Папір був американської фірми, що ставила на своїх виробах мініатюрну, помітну тільки в найсильнішу лупу позначку — «HC 63». Справжні фунти цієї позначки не мали. Крім того, фальшивомонетники, мабуть, щоб полегшити собі працю, поставили на своїх виробах лише три серії і номери: Н 20616, В 1987 та Q 897. Майстерні підробки спочатку було пущено в обіг у США, Голландії, Бельгії та Франції, і саме в дослідній камері Французького банку їх і було виявлено. В Чехословаччині вони з'явились тільки тепер. Клубічко пояснював собі це тим, що партія Генлейна була неспроможна вже сплачувати свої величезні видатки й одержувала дотацію з рейху, а оскільки курс так званих туристських марок останнім часом почав падати, то, можливо, гітлерівський рейх вирішив врятувати справу тим, що видав тутешнім нацистам субсидію у вигляді фальшивих фунтів. Тих, що наважаться їх розповсюджувати, буде, — в цьому Клубічко не сумнівався, — зловлено й без його втручання, бо в празьких банках були вже відомі розпізнавальні знаки фальшивих фунтів. Його попередження було б зайве та й могло б викликати новий конфлікт із Петровіцьким.

Від Коста він довідався, що елегантний пан уже повернувся до свого номера. Сніданок минув у жвавій розмові, але через гамір у їдальні Кост розібрав лише кілька слів. Пан у коверкотовому костюмі сказав Ільзі:

— Серденько, ви повинні дізнатися точніше. Підіть до нього, може, він вам щось скаже.

Клубічко замислився. Це могло означати що завгодно. Можливо, також і те, що Ільзі доручили знову запитати Рибу про «Орфей». Він знов подзвонив торговцеві. Ні, та гарна молода дама до нього більше не приходила.

— Слухайте, — мовив Клубічко, — вона, певне, до вас прийде. І досить скоро. Скажіть їй, що ви тільки-но довідались: ваш «Орфей» продано без вашого відома в Карлові Вари якомусь панові Віртерові. Тижнів зо два тому. І що пан Віртер, як вам розказали, попрохав перепічці рояль у якийсь карловарський дім, що має в своїй назві слово «брама». Яка «брама», цього ви, на жаль, не знаєте. Так, це все, і я вам дуже дякую. Хвилинку, коли хтось до вас прийде, подзвоніть, будь ласка, у готель «Беранек».

Не бажаючи привертати на себе увагу в багатолюдній їдальні готелю, він перейшов до невеличкого номера з телефоном. Десь за півгодини йому подзвонили. Риба сповістив, що та гарна дама була в нього кілька хвилин тому і дуже засмутилася, довідавшись, що «Орфея» вже продано.

— Почувши, що його купив якийсь пан Віртер, вона глянула на мене з недовір'ям, але заспокоїлась, коли я додав, що «Орфея» продав йому мій заступник два тижні тому. Потім вона допитувалась, чи я знаю, як точно зветься той дім, куди Віртер наказав відвезти рояль. Я, звісно, сказав, що не знаю, що мені запам'яталося тільки слово «брама». Тоді вона попросила адресу мого карловарського повіреного. Я відповів їй, що не можу цього сказати, бо він у від'їзді. Спекався я її лише тоді, коли пообіцяв, що дам їй його адресу, як тільки він повернеться.