Справа про 19 роялів

Вахек Еміл

Тут Гашек, ніби відчувши, що Трампус у думках назвав його ім'я, дуже закашлявся і сказав:

— Клята пилюка ніяк не всядеться. То що, берете цей рояль?

Трампус подивився на нього з непевною усмішкою, в якій згасали рештки його вагання.

— Мені, власне, рояль не потрібен, — вимовив уголос, — ви ж знаєте, що в моєї дружини є «Стейнвей».

Пан Гашек розчаровано зауважив:

— Я гадав, що він вас цікавить.

Трампус усміхнувся.

— Цікавить, але не так, як ви подумали.

Він уже вирішив, як і що робитиме далі. «Зрештою Тикачеві доведеться сказати, звісно, аж укінці,—важко навіть уявити собі, як він лютуватиме! Бо коли Тикач лютує,—

це якийсь вогняний кратер. Ще, чого доброго, подумає, що я украв щось із того скарбу». Ця думка додала йому рішучості. Він замкнув рояль, а ключик віддав панові Гашеку з проханням поки що залишити в себе. Він тут почекає, а пан Гашек піде нагору, позичить чемодан, розшукає поліцейського і повернеться з ним сюди.

— Де ж я візьму чемодан? — уголос міркував пан Гашек. — Якщо це не горить, то. я збігаю по нього додому. Все одно тут поблизу й поліцейського не зустрінеш. Але там, на тому березі річки, то вже, певно, когось знайду.

Трампус погодився, сказав лише, що вийде нагору й чекатиме на Гашека біля входу до складу «Вільгельма Телля».

Так і зробили. Гашек попростував до колонади, а Трампус почав чекати. Від хвилювання в нього розболівся жовчний міхур. «Гаразд, — подумав він собі,—як тільки покінчу із цим, піду в Празі на операцію». Після такого героїчного рішення, хоча він і сам знав, що воно не остаточне, Трампус полегшено зітхнув і став чекати.

Неуважним поглядом — бо всі думки його були там, унизу, біля рояля в підвалі,— він дивився на перехожих, що неквапливо простували до міського парку, і раптом помітив Тикача. Так, це йшов він, як завжди, розміреною і швидкою ходою. Був замислений, і Трампусові здавалось, що він знає чому. В нього якийсь клопіт, йому дуже болить щось таке, чого він нікому не може звірити. І так болить, що він навіть забув, як звичайно вдавати, ніби все гаразд. На мить йому стало шкода Тикача. «Зрештою, це його парафія, і треба було б сказати йому про рояль». І в цю мить Тикач, переступивши калюжу, підвів голову й зупинив погляд на Трампусові. Але тут же опустив очі й, удавши, ніби не помітив його, пішов швидше.

«Мабуть, він іде з лікарні, яку відвідує щодня, марно сподіваючись, що Віртер нарешті заговорить, — подумав Трампус. — Ця заплутана справа зробила з нього автократ».

Повагавшись, Трампус вирішив, що не покличе Тикача. Подолавши боротьбу з самим собою, він знову став нетерпляче виглядати Гашека. А того все не було. Коли йому вже майже урвався терпець, до нього підійшов поліцейський і запитав, чи не його звуть Зденеком Трампусом.

— Пан Гашек перепрошує, він затримається в «Бразілії». Він передав вам цей чемодан і сказав, щоб я йшов з вами.

Коли вони стали перед розкритим роялем, Трампус відкашлявся.

— Я не знаю, що ми тут знайдемо, — звернувся він до поліцейського, — але хоч би тут що було, пам'ятайте про свою службову присягу. Нікому ані слова про те, що, можливо, зараз побачите.

— Рапорт мені все одно доведеться подати, — відповів поліцейський.

— Звичайно, начальникові «четвірки». Я піду з вами до нього. Пан Гашек дав вам і ключик?

Поліцейський кивнув головою. Трампус складаним ножиком зняв планку і, помацавши рукою, зблід. Під шаром пороху знайшов чотири полотняних мішечки, позначених цифрами від І до IV, а також датою: 18 березня 1933 року. Тепер уже сумніву не було… Горло йому стиснулось, хотілося ту ж мить подивитися, який скарб сховано у цих пузатих полотняних мішечках, але він тут же передумав.

— Ви добре дивилися? — запитав він поліцейського. Той, трохи здивований, кивнув головою і сказав:

— Там, де вони зав'язані, видно частину печатки. Тоді Трампус узяв чемодан і перевернув його.

— У ньому немає нічого, так?

Поліцейський знову кивнув, уже трохи роздратований цією церемонією.

— А що там у тих мішечках? — запитав він з цікавістю.

Трампусові це теж цікаво було б знати, і він мимоволі доторкнувся до одного з них пальцями, йому здалося, ніби він намацав щось тверде і гостре. Коштовні камінці! Проте він роздивиться їх не тут, а в Тикача.

— Цього я ще й сам не знаю, — відповів він здавленим голосом. — Зараз ми складемо це в чемодан і віднесемо до начальства. Відкрити їх може тільки сам Тикач.

Він замкнув чемодан, а ключі віддав поліцейському. Принаймні ніхто йому нічого не зможе закинути. Перше ніж піти геть, він узяв у поліцейського кишеньковий ліхтарик і, освітивши рояль, ще раз переконався, що в ньому вже немає нічого цікавого.

23

На щастя, Трампусові не довелося чекати на Тикача, бо той саме перед цим повернувся. Настрій у нього був трохи гірший, ніж звичайно, хоча він ніколи не міг ним похвалитися. В чорному гумовому дощовику і пожмаканому темному капелюсі він скидався на нічного сторожа. Трампус, звісно, і гадки не мав, що Тикач невимовно страждає з причини, яку звичайно називають «сімейною». Він роздратовано і зверхньо глянув на Трампуса, сів, не запропонувавши йому стільця, й заходився нечемно барабанити пальцями по чистенько прибраному письмовому столу. Нарешті холодно запитав:

— Чого ви прийшли?

Та перш ніж Трампус устиг з гордістю повідомити про свою феноменальну знахідку, Тикач кинув погляд на папірець, що лежав перед ним на столі.

— Що з Клубічком?

— Я цим не цікавився.

— Можливо. Але ваш учитель, здається, все ще цікавиться нами. Ось тут він повідомляє, що завтра вранці приїде. — Тикач пирхнув. — Даремно витрачає сили, тут нічого не зарадить навіть він.

Тепер уже Трампус скептично зауважив:

— Можливо.

— Зрештою, я буду йому радий, він непогано грає в карти й полюбляє бехерівку. — Потім запитав: — Є якісь новини? — І, немовби був наперед упевнений, що від Трампуса годі чекати чогось, вартого уваги, вів далі: — Здається, я бачив вас біля третього пансіонату. Приймаєте ванни? Трампус відповів удавано недбало:

— Ні, ванни я не приймаю, але в тих місцях справді був. Навіть подумав, що й вас теж слід було туди запросити.

— Гав ловити? Але ж ви знаєте, юначе, що я не маю на це часу.

— Ні, не гав, — відповів Трампус— Можна мені покласти на стіл цей чемодан?

У голосі його вчувався такий тріумф, що Тикач підвів голову й скоріше зневажливо, ніж зацікавлено, глянув на нього.

— Прошу, якщо матимете з цього приємність.

— Ви вгадали, колего Тикач, я справді матиму з цього приємність. Дозволите закликати поліцейського, з яким я сюди прийшов?

На чолі в Тикача з'явилися три зморшки.

— Він що, привів вас сюди?

— Оце вже ні, але я віддав йому ключик від цього чемодана.

— Дуже цікаво… А навіщо ж ви це зробили, юначе?

— Щоб на мене не впало підозри, що я зазирав туди. Тикач якусь мить дивився на нього допитливо і сердито.

— Не інтригуйте мене, юначе. Що там? Динаміт?

Трампус знизав плечима.

— Сам іще не знаю, але якби ви покликали поліцейського… В нього є ключик…

Тикач знову зміряв його поглядом з голови до п'ят, а тоді люто натиснув на кнопку дзвінка. Поліцейський, також зацікавлений тим, що діється, вже чекав на виклик.